дивовижна історія мого роду

«Супер бабця, супер дід, супер предки, супер рід»

Альона Фіцай

Привіт! Мене звуть Альона. Я навчаюся у Черкаській спеціальній школі - інтернаті для слабозорих. Дуже люблю співати, фантазувати та декламувати вірші. Але найбільша моя мрія - гарно малювати! Нажаль зараз я не можу цього зробити, бо маю дуже поганий зір! Коли я народилася незрячою, моя матуся Світлана була просто у відчаї! Скільки пролито сліз! Скільки витрачено коштів, відвідано лікарень! Лише наполегливість моєї мами та операція, яку зробив професор з Києва допомогли мені побачити цей світ у 5 років! Коли я вперше побачила сонячний промінчик, щастю моєї матусі не було меж!

Мені пощастило народитися в багатодітній родині! Моя бабуся Марія та дідусь Томаш виростили дев'ятьох дітей: Василину, Івана, Любов, Миколу, Марію, Світлану, Руслана, Томаша та Ольгу. Мають тринадцять внуків та три правнуки. Родина дуже дружна. Всі піклуються один про одного. Бабуся Марія має статус матері-героїні. Вона дуже добра та турботлива. Дідусь Томаш працьовитий та наполегливий. Любить читати, жартувати. Завжди вислухає та дасть корисну пораду. Зараз він пише книжку «Гнів володаря».

Моя тітонька Ольга надзвичайно творча і талановита. Вона чудово малює, робить цікаві вироби з глини та створює вітражі. Зараз навчається на декоратора художніх виробів із кераміки та вітрин.

Матуся Світлана теж має свій талант! Вона чудово вишиває бісером. Зробила багато об'ємних посібників для незрячих дітей. Ми їх використовуємо у школі на уроках орієнтування у просторі та корекційних заняттях. Вишивати бісером на картоні дуже важко! Це кропітка і наполеглива праця. Вона вимагає багато терпіння. Але матуся дуже старається, щоб допомогти діткам, які втратили зір краще уявляти світ! Ось кілька її робіт.

Моя люби матуся та моя перша вчителька Ніна Михайлівна допомогли мені підготувати роботу на конкурс, бо поки що я пишу і читаю шрифтом Брайля. Але я не втрачаю надії на те, що у медицині буде прорив і мій зір стане значно кращим. Тоді здійсниться моя мрія і я зможу малювати чудові картини того фантастичного світу, який я зараз уявляю!

Юлія Хоменко

Колекціонер помідорів, непосидюча мама і тато супермен - коротко про сімейство Хоменків

Розділ 1

Сім'я у мене незвичайна. Чому?! Ой, і не питайте. Ну, по-перше дід, а що дід - звичайнісінький собі!!! Але якщо придивитися... то в нього є дуже дивакувате хобі. Ніколи не відгадаєте! Це колекціонування помідорів. Так- так вам зовсім не побачилося. А якщо бути точнішим, то насіння від помідорів. Я розумію, що це дуже дивно. Скажу, що багато хто цього також не розуміє. Як я, наприклад. От чому б не взяти хобі як у звичайних дідусів. Наприклад колекціонувати монети чи марки, або якісь старі фотоапарати. Ні саме помідори!

Бабуся Валя проти нічого не має. Хоча, іноді проскакують фрази: «а шоб твої помідори...» Ну це таке, просто дійшло до того, що він з ними возиться більше ніж з нею. То оце вона й почала ревнувати діда до помідор. Бо що це їм стільки честі і часу. Мовляв «А мені, я ж жінка, не те що якісь там помідори.»

Ну з помідорами тут все зрозуміло. Перейдемо до батьків, а саме до мами. Взагалі вона дуже доброзичлива та щира людина. І для мене все найкраще віддасть, нічого не жаліє. Але є одне «але». Іноді вона любить підіймати кіпіш. Думаю це тому, що вона переймається зайвим. Тому й іноді створює нові проблеми. Але це для мене вони проблеми, а от для мого тата це можливість стати супергероєм. Бути супертатом, і суперчоловіком, який все «порішає» - це так круто☺ ☺☺ Але ж у моєї мами є гарні організаторські здібності бо майже все в класі організовує вона.

Правда цього року їй набридло бути у батьківському комітеті то вона «склала мандати».

Хотіла б повернутися до тата. У мене є багато що про нього сказати. Він у мене серйозний, витривалий до труднощів життя і сильний духом. А як на мене більше нічого й не треба,щоб бути ідеальним батьком. У мого тата всі дані для цього є. А ще, він зробить для мене усе - чесне слово. Ну майже все - окрім собаки. Шкода - але що поробиш. Поки на батьківських харчах, то живу за їхніми законами. Але не подумайте нічого такого, батьки мене ну дуже балують..

Давайте на хвилю повернемося до епопей з дідусем та бабусею. Бабуся діда тримає в узді, не поступається. Дає діду накази! Вчить його як то жити.

Запитаєте мене чи виконує дід бабині накази? От це вже читайте у 2 розділі.

Розділ 2

Думаю ні для кого не новина, що головний у домі як то кажуть мужик! Але тут усе навпаки. Бабуся у діда - «командир полка - нос до потолка». Ахах а що тут такого? Так і воно є!

І що тут зробити ?

Дід її покірно слухається.

Живуть собі то хай живуть. Аби довго і щасливо. А як то це вже їхня справа!

Ну взагалі хочу сказати, що кожна сім'я по своєму унікальна, і моя, як ви зрозуміли теж не виняток. 

Добрий день!

Я Софія Шолота, учениця 9-В класу Сарненського НВК «Школа-колегіум».

Я люблю навчатися,

Вмію працювати

І про свій поліський рід

Хочу розказати.

Вітатися - це один із багатьох звичаїв мого родоводу, адже він з діда-прадіда продовжується і живе у селі. Мої батько і мама народилися у селі Кураш, звідки походить наше родовідне дерево. Якщо вам доведеться мандрувати дорогами Полісся, обов'язково завітайте у дивовижний край, у це мальовниче село на Дубровиччині. І хоч немає тут Нобелівських лауреатів, але зустрінуть гостинні люди, ознайомитеся з історичною пам'яткою - церквою Преображення Господнього. А ще зачарує незрівнянна поліська природа, замилуєтеся луками і лугами, швидкоплинною Горинню, вербами над озером, яке підходить до самого села, прадавніми Кураськими горами, порослими лісом, що тулиться до крайніх хат.

Сьогодні я пропоную відкрити завісу минулого і запрошую всіх ознайомитися з цікавими людьми, яких можна назвати особистостями, про яких знають всі в нашому роду і якими кожен з нас може пишатися.

Скажімо, мій прапрадідусь Семен по маминій лінії самотужки навчився читати і писати, виховував тринадцятеро дітей. Щоб прогодувати велику родину, разом з сусідом їздили на заробітки до Америки. Це був час, коли українці виїжджали за океан у пошуках кращої долі. Про біль і розлуку з рідними, про виїзд на чужину у той час писав Богдан Лепкий у вірші «Видиш, брате мій...».

Недовго був прапрадідусь Семен в Америці. На свято Варвари повернулися з односельцем, так нічого не заробивши. Бо туга за Україною перемогла всі інші почуття. Бо ніде не печуть таких смачних млинців, як вдома, бо немає на чужині таких звичаїв - на Варвари пекти млинці та варити вареники. Звісно, я зараз розумію, що не лише млинці чи вареники були основною причиною передчасного повернення, а непереборна туга за своєю землею - малою батьківщиною, яка є частинкою нашої неповторної України. На згадку про далеку мандрівку привіз лише кілька великих очеретин, з яких вирізали цівки для намотування пряжі та ткання на саморобному домашньому верстаті, (середина очеретини порожня, тому легко заходив туди стержень «човника» для ткання).

Під час окупації Західної України Польщею, мій супер предок був солтисом (старостою) села. Гарні спогади про людину з нашого роду залишилися у моєї бабусі Надії, яка розповідає: «Мій дідусь Семен садив і прищеплював фруктові дерева. До цього часу наша родина смакує медовими грушами, родина його молодшого сина живе у збудованій дідусем хаті. Він знав багато загадок, прислів'їв, був цікавим і мудрим співрозмовником. Коли пішла у перший клас, запитував, чи навчилася рахувати на пальцях. Після того, як порахувала до десяти, сказав, що у нього на двох руках виходить лише п'ять пальців, а не десять: «Один палець і два пальці - три, з етим пальцем штири пальці - п'ять». Запитував, ким я хочу стати, радив вчитися «на вчительку». Здобула вищу освіту, понад сорок років віддала вчительській професії і жодного разу про це не пошкодувала, лише добра згадка про мого мудрого наставника».

Прапрабабуся Ликерія була відомою в окрузі цілителькою. Вона зналася на травах, її кликали до породіллі, як бабу-повитуху, вона рятувала людей молитвами, особливо немовлят від «крикливиці», ляку, вміла замовляти кров та «наслаття».

Свою розповідь продовжу про прадідуся Михайла - учасника бойових дій, якого нині теж немає в живих. Під час Другої світової війни він у складі діючої армії визволяв землі Прибалтики, особливо запам'яталися запеклі бої за Ригу. Був сапером, ішов завжди попереду, розміновував мости і дороги. Коли проходили населеними пунктами Прибалтики , люди зустрічали привітно, запитували, якої національності. Коли чули, що українець, пригощали, годували, одягали, привітно розмовляли. Із усіх національностей найбільше не любили росіян.

Прадідусь Михайло відзначений багатьма нагородами, але особливо дорожив орденом Вітчизняної війни другого ступеня та медаллю Жукова. Серед документів за сімома замками зберігав пожовтілий від часу важливий документ під назвою «Приказ Верховного Главнокомандующего Генералу армии Масленникову»

Генералу армии Еременко. Учетверо складений листок, на якому відзначені війська та командири. які брали участь у визволенні міста Риги та перемогли фашистів у боях 13 жовтня 1944 року. Цей наказ був особисто вручений прадідусю його командиром - майором Востряковим. Документ та нагороди зберігаються як родинні реліквії, як пам'ять про рідну людину, як згадка про пережите у страшні роки війни, де він зі своїми побратимами крок за кроком наближав перемогу.

Мільйони захисників не повернулися додому. Сьогодні не припиняється війна на сході України. І знову наші бійці захищають рідну землю від ворога. Серед них і наші односельці та вчителі.

Близько до мого покоління бабуся Надія, донька прадідуся Михайла і прабабусі Марини. яка працювала весь вік у колгоспі разом зі своїм чоловіком- фронтовиком, виховали двох доньок, допомогли здобути вищу освіту: старша Надія - вчителька, молодша Євгенія - медичний працівник.

Бабуся Надія - автор шести збірок власних творів, співавтор шести колективних збірників, член Національної спілки журналістів України, лауреат літературної премії імені Петра Красюка, голова Сарненського районного об'єднання ВУТ «Просвіта». Любов до рідної землі вона ввібрала від своїх батьків, виросла на звичаях і традиціях свого роду, на піснях, які їй співала мама, особливо на повстанських, які будуть жити доти, доки житиме народ, бо вони пробуджують у серцях національну свідомість:

Гей, ви до бою, браття за волю,

З ворогом лютим час кінчати лад.

Вже ревуть гармати, схаменися, кате,

Віддай, віддай Україну назад!

Я люблю проводити вільний час з бабусею. Вона знає багато пісень. За її веснянками я писала експериментально-дослідницьку роботу. Бабуся Надія сама складає веснянки, які ми співаємо разом. Ось одна з них:

Ой весна, весна, що нам принесла?

Принесла я вам тепле літечко,

Щоб колосилось в полі житечко.

У наші садочки гарні квіточки,

Хай веселяться любі діточки.

А дівчаточкам по віночечку,

А хлоп'яточкам по дудочці.

У господиньку та й роботоньку,

Цвіти-процвітай, красний родоньку!

Це лише невеличка сторіночка великої книги мого родоводу. Я ще продовжу писати, тому що люблю свою родину, рідний край, Україну. А доля родоводу - це доля України.

Розцвітають квіти мого родоводу, але ніколи не перецвітають. Вони залишаються жити у розквітлих мальвах під вікном, у гронах калини, у бабусиній казці, у маминих чорнобривчиках, у піснях мого народу. Вслухаємося у голос Ніни Матвієнко, підспівуємо їй, і лине-лине крізь плин часу:

Ой, роде наш красний,

Роде наш прекрасний,

Не цураймося, признаваймося,

Бо багацько нас є!

Аполлінарія Іванисенко

Мій супердідусь Доброго Вам дня і доброго здоров'я! Ой, як же я рада запросити Вас ненадовго в гості до нас у Дронівку! Знаєте, бувають такі уявні подорожі: заплющиш очі - і подумки переносишся куди хочеш. Отже, змикайте повіки і уявляйте. Мальовничий берег Сіверського Дінця, що несе свої води кудись далеко, аж до Дону, і приймає в прохолодні обійми гілки лісових дерев. Біля лісу пагорби, неначе велетні, що позасинали під журливий плескіт річки. З тих пагорбів видно все село, а далі - луки, а ще далі - ліс. Якщо спуститися з тих пагорбів дорогою униз, то одразу потрапляєш на мою рідну вулицю. А ось нарешті й наш двір. Заходьте, будь ласка! Дуже хочу представити Вам мого дідуся Олександра Олександровича, але добрі знайомі звуть його просто - Сан Саничем. А ви точно станете добрими знайомими, бо мій дідусь вам неодмінно сподобається! Ви побачите, який він привітний, щирий, серцем до людей відкритий. У цьому році йому виповнилося 70 років. Ви думаєте, що це багато? Зовсім ні, якщо поглянути на мого дідуся. А ось, до речі, і він сам під'їжджає до нас на спортивному велосипеді. Мій дідусь середній на зріст, худорлявий і рухливий. У нього спокійні блакитні очі і не велика, ще не сива, борода. У всіх його діях - обдуманість, неквапливість, упевненість. Теплі рукостискання, посмішки, слова привітні... А ви придивіться до велосипеда - це ж сімейна реліквія! Дідусь із ним не розлучається вже 45 років, на своєму велосипеді він подолав на понад 120000 км (для порівняння: як тричі навколо земної кулі об'їхати). Коли хтось із знайомих дідуся бачить його без велосипеда, то питає: «Що сталося? Чи все гаразд?». Раніше мій дідусь був членом велосипедного туристського товариства і багато подорожував. На своєму велосипеді він об'їхав і Україну, і Росію, І Білорусь, і Казахстан, і Грузію, і Молдову... Свою любов до велоспорту дідусь передав дітям та онукам,забезпечивши велотранспортом кожного. І тепер ми теж у захваті від сімейних подорожей. Уявіть собі шість велосипедистів віком від дев'яти до семидесяти років, що ланцюжком їдуть навколо пшеничного лану чи збираються на кручу! І взагалі, мій дідусь - дуже спортивна людина. Він добре бігає, катається на ковзанах та лижах, грає в настільний теніс. Нещодавно навіть змайстрував собі спортивний самокат, на якому роз'їжджає по нашому селі, дивуючи сусідів. (Таке собі ноу хау - альтернатива улюбленому велосипеду!) Так, я зовсім забула Вам сказати, що мій дідусь - першокласний винахідник. Це і професія, і захоплення на все життя. Він працював інженером-конструктором на машинобудівельному заводі та залізниці, вдосконалював працю машин і вагопідйомних двигунів. І сьогодні дідусь не втратив хисту до проектування і винаходів.Чого тільки він не зробив для нас своїми невтомними «золотими руками», починаючи від флюгеру і закінчуючи двох'ярусним ліжком. Але справжнім дивом стала пральна машина, яку дідусь зробив зі звичайного пилососу! Скажіть мені, коли людина закінчує вчитися та втрачає жагу пізнання? Дехто ще в школі, а дехто після здобуття професії. А от мій супердідусь і досі не втратив цікавості до нового. Він зовсім не дивиться телевізора, але читає дуже багато різноманітної літератури, захоплюється почергово біологією, анатомією, хімією, біографіями та творами художників, записами мандрівників. Минулого місяця він попрохав скачати підручник з квантової фізики! Мені та моєму братові він допомагає долати труднощі при вивченні фізики та математики. А ще дідусь дуже любить природу. Зараз літо - чудова пора. Тож беріть кошик - дідусь запрошує нас на прогулянку до лісу. Це ж так захоплююче йти поруч із дідусем лісовою стежкою і намагатися крокувати нечутно, щоб не злякати місцевих жителів. Підкрадаємося до дерева у спробі почути солов'я... Що не кажи, а такого дідуся треба ще пошукати. Такі мандрівки - це частина життя нашої родини. А ви й самі переконалися, що дідусь у мене - людини поетична: помічає незвичайне та прекрасне всюди, душею світ відчуває. Стіни його будинку прикрашають світлини з мандрівок (дідусь ще з юності захоплюється фотографією). Ось такий він, мій дідусь- людина з відкритим щирим серцем, тактовна та вихована, врівноважена та розсудлива,приклад для мене в усьому. І для мене він справжній супергерой! Адже я точно знаю, що, коли в мене проблеми або труднощі, мене врятує не казковий спайдермен, а дідусь. Він і вислухає, і пораду дасть, і сльозу зітре - хмари в небі руками розведе. У нього за плечима великий життєвий досвід, справжня мудрість, а у серці - любов до світу та людей. Невеличка подорож. Досить очі розплющити - і зникла з уяви Дронівка зі своїми пейзажами та невеличкими домівками. Але сподіваюся, що Вам було цікаво познайомитися з найкращим у світі дідусем! Знайомство, правда, заочне. Але ж, можливо, справжнє - попереду. Ласкаво просимо! Покатаєтеся на дідусевому самокаті. А то й ще на чомусь цікавому: хто знає, що мій дідусь до того часу ще змайструє... Портрет мого янгола Мій янгол підкрадається нечутно. Навшпиньки він проходить вдовж кімнат, Торкається стільця, й мені вже чути Знайомий шелест стомлених крилят. Він дуже милий - це я точно знаю -, В його очах сховались небеса, І золоте волосся обрамляє Обличчя, що ніколи не згаса. Він фантазер і любить малювати, Він знає безліч віршів і казок, З ним весело й цікаво розмовляти Про білі хмари, про пісні зірок. Мій янгол невеличкий - із долоньку, Але турбота світиться в душі, Він дістає з кишені парасольку, Коли ідуть холоднії дощі. Зі мною янголятко завжди разом, Такі, як він, не люблять самоти. А люди їх, на жаль, не чують часом, Шукають - і не можуть віднайти. Не треба довго з сумнівом чекати, Що вкаже вам на янгола компас. Немає сенсу «десь» його шукати, Він у душі, він завжди біля вас! 

Іван Бобровник

Ось і прийшла зима, а разом з нею і найулюбленіші Різдвяні свята. Чудова пора! Куди не глянь оком все навкруги біле-біле. Веселі пухнасті сніжинки танцюють Різдвяний хоровод навколо яскравого ліхтаря. Мороз легенько щипає за ніс та поскрипує під чобітками. На вулицях міста тихо, тільки світяться святкові вогні на будинках магазинів. А в хаті тепло та затишно: виблискує вогонь у каміні, весело миготять вогники на ялинці і дуже смачно пахне свіжими пиріжками та печеною ковбаскою. Скрізь вже відчувається дух Різдва. Поволі тихий і таємничий Святвечір ступає на поріг. А на кухні кипить робота. Все смажиться, печеться, вариться... Та ось настає найцікавіша мить цього дня. Мама дістає з полиці стару, потерту макітру, кладе у неї мак та цукор, сідає на стільчик і тримаючи макітру колінами, починає макогоном терти мак. Коли на стінках з'являється біле макове молочко мама додає родзинки, смажені горішки, варену пшеницю та узвар з медом. Все ретельно перемішує і ставить смачну кутю на стіл. Цей ритуал у нас повторюється щороку на Святвечір, а стара макітра займає своє особливе, почесне місце на святковому столі. Вона - давній оберіг сімейного затишку та достатку, символ єднання великої родини у Різдвяні свята, адже передається з покоління в покоління, від матері до дочки у день весілля. Так само в ній колись терли мак на кутю моя бабуся та прабабуся, яким вона дісталась від їх пращурів, а тепер готує моя мама.. Коли за святковим столом збирається вся сім'я і посеред столу стоїть ця стара макітра з кутею, навколо неї ще багато різних страв, а мама стукає у вікно та кличе вечеряти всю рідню - то справді відчувається, що за столом зібралась уся родина, не одне покоління, а всі бабусі і дідусі, що вже давно покинули нас. Бо ми їмо святкову кутю з тієї ж макітри, з якої колись їли вони. І так тепло і радісно стає на душі, що такий великий наш рід. А десь з вулиці вже чути спів колядок... 

Діана Дмитренко

Роки прожиті недаремно

З цією людиною приємно розмовляти завжди. Здається, він ніколи не буває роздратованим або злим. Його невидима аура-суцільний позитив, яка сприятливо впливає на оточуючих. Мова йде про Никифора Савовича Микитюка,мого прадідуся, уродженця Крижопільського краю, який все життя пропрацював і мешкає у своєму рідному селі Крикливець.

Народився Никифор Савович 21 березня у незаможній сім'ї Сави та Юфини Микитюків, був другою дитиною у родині. На його долю випали важкі випробування: голод, колективізація, репресії. Батьки змалечку привчали до праці, без якої не уявляли свого селянського життя. У сім років пішов в школу, навчався з радістю, проте взимку не було в що взутися «одні чоботи були на трьох», не було чим і на чому писати, також треба було допомагати батькам вдома. Хлопець пас кожен день корову після школи, адже це була єдина годувальниця,біля неї на полі робив уроки. Нелегка була у хлопця наука, проте з гарними оцінками закінчив 7 класів, та не судилося збутися планам про подальше навчання, адже почалася війна. Спочатку батька забрали на фронт, а 1944 році призвали і сімнадцятирічного юнака до лав радянської армії. Як розповідає служив і в Західній Україні, і в Криму, побачив, як там живуть люди, але не зміг ніде залишитись, душа рвалася на батьківщину, у своє рідне село.

У 1949 році восени поєднав долю з дівчиною з свого села Ганною, яка жила з ним на одній вулиці. Були важкі післявоєнні роки, тяжко працювали вдвох з дружиною, будували хату, одну , другу, ходили в колгосп на роботу, де віддавали всі сили та здоров'я за трудодні. За рік в молодої пари народилася дочка Оля, ще через два роки син Григорій.

Никифор Савович спочатку працював в колгоспі біля коней, але робота забирала ввесь час, тому пішов в майстерню столярем. Має золоті руки, виготовляв вікна , двері, сани, вози з дерева вручну. Як зараз розповідає, що в селі немає жодної хати, де б він щось не зробив своїми руками, як не зведений верх, то постелена підлога, підбиті піддашки. Пропрацював сумлінно 42 роки з 1947 по 1989 рік, були грамоти , нагороди, але про них він розповідати не любить, душу гріють його рідні: діти, внуки, правнуки. Дітям дочки він замінив батька, допоміг разом з дружиною Ганною Євдокимівною їх виростити, навчати в інститутах, бавити правнучку Діану. У парі прожили прадідусь і прабабуся 58 років, але вже десять років як не стало його другої половини, тому зараз проживає з дочкою.

Незважаючи на свій вік, адже в минулому році йому виповнилося 90 років, дідусь порається по господарству:влітку косить траву, копає картоплю, ріже та рубає дрова. Якщо не знаєш скільки йому років, то насправді можна сказати, що принаймні до 80.

Про свій вік говорить, що пробігли роки,як один день, ніби вчора лише свої діти народилися, а як подивиться, то вже правнуки дорослі.

Девізом свого життя вважає вислів «Життя-це рух» і найголовніше потрібно постійно працювати і допомагати людям. До дідуся звертаються односельці за порадою, він нікому не відмовляє, за це вони його шанують та поважають. У нього є чому повчитися, що наслідувати. У свої роки він має ясний розум, цікавиться політикою, спортом, читає газети, слухає радіо, знає дуже багато українських народних пісень. З моїм любим дідусем є про що поговорити і в області сучасної музики, він знає багато співаків та музикантів. Я з задоволенням з ним спілкуюся, коли приїжджаю погостювати, намагаюся допомогти по господарству.

Дякую,тобі дідусю, за твої невтомні руки, за твою любов до нас, живи ще багато років в здоров'ї та силі.

Юлія Рогізна

Я хочу повідати дивовижну історію життя моєї прабабусі Дігтярьової Мотрони Євменівни, яка народилася 1903 року. Про неї у моїй родині розповідають багато: могла голими руками у піч лізти, босоніж по снігу ходила, дітей вишіптувала від зурочення та переляк на воску виливала, а вже як когось любила, то назавжди. Я не застала її живою і знаю про неї тільки із чорно-білих фотографій та із вуст своєї матусі.

Перші спогади моєї мами Віти про дитинство пов'язані саме з бабусею Мотрею. Ненька зростала у чудовій родині, батьки дуже любили свою маленьку дівчинку. Віта їх теж любила, але до п'яти років дозволяла їм тільки причепурити себе та вивести, як то кажуть, у люди: погуляти, на гойдалках покатати, почастувати солодощами у кафе. Решту часу маленька улюблениця усієї сім'ї проводила із своєю бабусею Мотрею.

Як не дивно, мама добре пам'ятає себе трирічною, коли прокинулася серед ночі від звуків дощу, грому та блискавки, а поруч немає її - бабусі. Неголосно покликала - ніхто не відповідає, гукнула дужче, але бабуся не прийшла, а натомість прибігли стурбовані тато з мамою. Як могли, заспокоювали своє чадо: казку розповідали, колискову співали, тато (завзятий гармоніст та танцюрист) навіть навприсідки витанцьовував перед донечкою. Та Віта вперто повторяла: «Хочу до бабуні. Де моя бабуня?» Змушені були батьки о третій годині ночі після марних спроб заспокоїти дитя, кутати Віту у ковдру та нести її до бабусі, яка за сільським звичаєм знаходилася біля тіла покійної родички. Мабуть, серцем відчувала свою онучку і бабуся, бо перша кинулася до дверей, коли крізь гуркіт зливи почула стукіт у шибку. Не питала нічого бабця Мотря у промоклих до нитки і зніяковілих батьків. Пригорнула до себе свою крихітку, яка калачиком скрутилася на руках, міцно обійнявши за шию, та так і просиділа у чужій хаті над домовиною під здивованими поглядами оточуючих.

У мами було щасливе дитинство. На свята у будинку завжди було людно. За великим столом збиралася багаточисленна рідня: дядько Георгій та дядько Микола із сім'ями, хрещені. Гамірно, весело. Дорослі ведуть розмови, згадують минуле, дітвора грається у дворі. Дуже часто хтось із чоловіків брав баян і тоді на весь край линули чудові українські пісні на декілька голосів. Бабуся Мотря виконувала свою улюблену «Ой, піду я на ту гору, подивлюся на долину», а потім непомітно зникала хвилин на двадцять і вносила до кімнати гарячі, пухкі коржі, які щойно спекла. Та всі посиденьки чомусь закінчувалися однаково. Кремезний добряк дядько Жора, голова колгоспу, ставав на коліна перед бабусею Мотрею і мовчки цілував зморшкуваті, старенькі, натруджені бабусині руки, а по мужньому обличчю котилася скупа чоловіча сльоза. Скільки питань виникало у маминій голівці. За що? Чому? Та ще більше, уже школярку Віту, турбувала проблема: чому її матусю Надію по батькові Максимівна, а дядьків величали Юхимовичами. Мама називала бабусю ненькою, а дядьки - тіткою. Та ще дивніше звучали слова, що йдуть до батьків, коли поминального дня уся родина збиралася на цвинтар, а бабуся і дідусь - живі, веселі, здорові. Лише згодом почула Віта сімейну історію, яку ніколи старші і не приховували.

Йшов повоєнний голодний 46-й рік. У родині сільського тракториста Хобти Юхима підростало двоє синів-погодків: восьмирічний Георгій та семирічний Микола, а у колисці під стелею весело агукала маленька донечка Настуня. Тяжкі були часи, але у родині панували мир та злагода, закохано дивилися один на одного Юхим та Марія, яка довгих чотири роки чекала чоловіка з війни. Та доля розпорядилася по-своєму, від тяжкої хвороби померла Марія, коли донечці не виповнилося ще і року. Хоч і любив Юхим дружину, але розумів, що сам із трьома дітьми не впорається, тож і привів у дім молоду красуню Наталію з надією на те, що стане вона гарною матір'ю його дітям. Та не так сталося, як гадалося. Не лежала душа Наталії до чужих дітей, особливо до завжди заплаканої Насті, тож і стала вона для них мачухою. Бачив Юхим, що немає ладу в сім'ї, та вдіяти нічого не міг, почав у чарку заглядати. Кажуть, що з горя і під трактор ліг. Після похорону Юхима Наталія довго не вагалася, роздала дітей до притулків, старших до Дніпропетровського інтернату, а меншу - до сільського патронату. Так і не стало у селі Смирнівці родини Хобти...

Шевцова Мотря народилася у багатодітній родині у Смирнівці, тринадцять дітей було у сім'ї, хоча вижило лише восьмеро. Жила, як і всі у ті часи: колгосп, трудодні, робила за палички, голод, ховрахів на полях виливала, колоски збирала, лободу їла. Бідно жили, то ж батько і не питав у неї згоди на заміжжя, коли сватів заслав Дегтярьов Максим, заможний парубок, у якого тітка у самій Америці. Зіграли весілля, відійшли від батьків, хату будували. Тільки от дітей Бог не дав, мабуть, тому що без любові не народжуються діти. Серце краялося і ніяк не хотіло забути Михайла. Скільки раз після сільських вечорниць носила на тілі синці від тяжких Максимових кулаків за те, що тільки глянула на Михайла. Але особливо і не побивалася Мотря від своєї бездітності, бо мала донечку-племінничку Віру. Сестра Олександра ще перед війною привезла до села доньку Віру, щоб пожила у тітки на домашніх харчах, адже на Донбасі тяжко було. А там війна почалася. Так Віра сім років і живе у тітки. Мотрю лагідно нянею називає, Максима - татом. Радів названій доньці і Максим, уже і портфель у школу купив, хвалився друзям, що не з торбою до школи Віра піде. Біда прийшла, звідки і не чекали. Серпневого пізнього вечора стала на порозі Олександра. Як ніж у серце, прозвучали її слова: « Я за донькою». Плакала Віра, злякано виглядаючи із-зі спідниці Мотрі, мовчав Максим. « Не віддам, - коршунем стала на дверях Мотря, - ніч переночуй, а вранці їдь з Богом додому». Так у гробовій тишині і спати лягли. Хоча, який там сон? Думки в голові снували одна за одною, згадувала, як тікала з села у піщані кар'єри, прикриваючи собою Віру від німецьких бомб, як останній кусень хліба віддавала дитині. Здається на хвилинку заплющила очі, а коли прокинулася, Олександри і Віри у хаті не було. «Вкрала, наздожену - уб'ю », - пульсувало у скронях. Не пам'ятає, як босоніж бігла на станцію у Лозову. Не встигла, тільки хвіст потяга побачила. Не пам'ятає, як відтягнули люди від перону, бо під поїзд хотіла кинутися. Не пам'ятає, як додому дісталася. Отямилася лише, коли нелюбий Максим лагідно доторкнувся до обличчя і впевнено сказав: «Досить побиватися. Треба своїх дітей ростити. Іди до патронату, бери нам доньку».

Летіла до патронату, який стояв на краю села, на крилах. Десяток дітей обступив Мотрю на подвір'ї, тягнули долоньки, кликали мамою. Та її погляд вихопив маленьку кволу дівчинку, що самотньо сиділа на призьбі. Рученята і ніжки, як стеблинки, великий живіт - бо рахітна, лише очі, як дві тернинки, виділялися на обличчі. Злякано дивилася на незнайомку маленька копія давньої подруги Марії. Відмовляли усі: «Навіщо вона тобі, не жилець». Та серце 46-річної Мотрі навіки прикипіло до Настусі. Безмежна материнська любов сотворила чудо, без лікарів підняла на ноги дитя. Ніхто вже в селі і не впізнає у русокосій вертлявій дівчинці рахітну Настю. Правда Настею її ніхто не називає, хоч в метриках на усиновлення залишили це ім'я, для всіх вона Надя, Надюша, Надійка, як надія на щасливе Мотрине життя.

Бо й справді щастя прийшло у родину, навіть, грубуватий Максим смиренно опускав занесені над головою Мотрі кулаки, коли бачив свою улюбленицю.

Весело щебетала Надійка, радувала батьків своїми знаннями, помічницею росла. Мотря усю нерозплескану любов, ніжність і ласку віддавала дівчинці. Тільки краялося її серце, коли іноді прибігала з вулиці заплакана Надійка, і, зазираючи у вічі, злякано допитувалася: «Чому кажуть, що я вам не рідна? Чому питають, чи не ображає мачуха?» Готова була весь світ знищити, щоб ніхто не смів порушити її щастя. «Найрідніша, найкраща, не слухай людей, ми твої мама і тато». Висихали сльози на дитячих очах, та й як могла не вірити, що не рідні, серцем відчувала любов. Так і жили.

На Дніпропетровщині в інтернаті виросли і брати, перебралися до Харкова. Старший Георгій вчився у інституті електрифікації і механізації сільського господарства, менший Микола - в училищі здобував професію токаря. Стипендії не вистачало, тому вночі розвантажували вагони. Але пам'ятали хлопці про свою маленьку сестричку і більш за все хотіли знайти її. Вже й людей розпитали. А що у селі можна сховати? Та боязко, що казати, як нові батьки зустрінуть, можуть і собаку спустити.

Вихідного дня поралася Мотря у хаті, тісто на хліб готувала. Якось глянула у вікно. Ледь не зомліла. Біля хвіртки несміливо тупцювали два красеня. Пізнала відразу. Чорнявий - викапаний Юхим, а от білявий Микола більше на Марію схожий. Тисяча думок роїлося в голові, хотіла кричати, плакати, тікати, прогнати. За що? Чому знову хочуть забрати у неї найдорожче? Боже, чим прогнівила? Моталася мовчки по хаті, грюкаючи мисками, не виходила. Може підуть? Та хлопці теж вперто стояли на вулиці, ні гукали, ні заходили. Мовчки переминалися з ноги на ногу, а потім сіли на лавці під забором та й сидять уже котру годину. Вже й хліб спекла і запашних коржів насмажила, вже й Надійка зацікавлено визирає у вікно, знервовано палить цигарку за цигаркою Максим.

Вийшла у двір, запросила до хати, всадовила за стіл, мовчки частувала гарячими коржами. У хаті напружена тиша, чути лише, як стрілки старенького годинника-ходиків відлічують останні хвилини її щасливого материнства. Надюша розуміє: щось сталося, перелякана, збентежена матуся, нахмурений батько.

Наважилася таки Мотря: «Це брати твої, доню». Та й повідала всю правду, нічого не приховуючи. Залишилися того вечора хлопці у хаті, а у серці Мотрі - назавжди. Чимало літ минуло з того часу, у Георгія і Миколи свої сім'ї, будинки та на свята і у будні йдуть вони до тітки Мотрі, яка радо вітає багаточисленну родину. Кожному догоджає, кожного пригощає, вислуховує, останнє віддає. Часто навідується з Донбасу і племінниця Віра з чоловіком і дітками, яка хоч і пробачила свою матір, але глибоко у душі все ж таїла образу на неї за те, що розлучила з Мотрею. Все життя називала Віра Мотрю нянею, мамою, горнулася, цілувала і стиха ревнувала до Надії, а рідна матір змушена була обзиватися на коротке холодне «ма».

Заздрили Мотрі її однолітки, сусідки, які самотньо доживали вік при живих рідних дітях. Казали: «Щаслива ти, Мотре».

Два дні не дожила до свого 90-річчя Мотря. Двох онуків виняньчила, правнука дочекалася, всіх зігрівала своїм теплом, добротою, щедро віддавала свою любов рідним.

Дивляться на мене із чорно-білої світлини ласкаві очі, лагідно всміхаються вуста і ніби промовляють: «Я люблю тебе, моя незнайома правнучко Юлечко».

Сергій Цикунков

Валерія Цикункова

«Коли війна- це більше, аніж просто слово. Історія мого волонтерства. 

Від серця до серця»

Волонтерський рух допомоги українським військовим - всеукраїнський волонтерський рух із забезпечення ресурсами українських військових. Виник стихійно із початком військового конфлікту в різних регіонах України. Рух також має потужне крило по всій території України, яке допомагає вимушеним переселенцям із Криму та Донбасу, пораненим, військовим та добровольцям.

Війна - це не лише військові дії, це і поранені в госпіталі, діти- сироти та вимушені переселенці, старенькі бабусі та дідусі у «сірій зоні», добровольці та волонтери і кожен, хто долучився до добрих справ, і не важливо чи це були кошти, чи допомога у госпіталі, чи малюнки та обереги, чи гарячий чай у термосі, який ти приніс на вокзал, звідки військові відправляються в зону АТО. Наша родина не могла лишитись осторонь і не допомагати. До війни ми завжди допомагали тим, хто цього потребував і ніколи не задумувались, як ця допомога називається, і взагалі, допомагали не тому, що то так треба, а просто хотілось зігріти теплом людей і показати, що вони не одні зі своєю бідою. Жодна благодійна акція в школі не проходила без нашої участі: збирали кошти для онкохворих, речі та шкільне приладдя для дітей-сиріт; часто возили з мамою домашню випічку до будинку людей похилого віку, годували тварин у приюті. З початком воєнних дій на Сході країни в нашій родині питання з допомогою навіть не стояло, разом з мамою ми пекли пироги та пиріжки, сушили зелень і консервували овочі, робили тушонку та солили сало, пакували посилки для військових на Сході та пораненим в госпіталі та лікарні ім. Мечникова, допомагали збирати речі, білизну,возили посилки до відділення нової пошти та у м.Дніпро до пункту збору допомоги. Згадати все не можливо, адже коли допомагаєш від душі, не занотовуєш все до списку, бо то вже важко назвати допомогою. Наша мама працює учителем у школі, де ми навчаємось, вона ініціювала організацію волонтерського загону, до нього увійшли учні її класу, ми з сестричкою також приєднались до них. Ми виготовляли плакати, поробки, малювали малюнки, які потім відправляли воїнам, щоб підтримати їхній бойовий дух, показати, що їхня справа не марна. (фото Папка 1)

Трохи згодом наша родина долучилась до роботи благодійного ярмарку, який проходив щосуботи та у святкові дні, познайомились з чудовими людьми, які не вважали, що ця війна десь далеко і їх не стосується. Кожної суботи зранку ми несли солодощі, які пекла мама, для продажу на ярмарку, допомагали розкладати вироби та продавати їх. Не пропускали жодного ярмарку, не зважаючи ні на погоду, ні на втому, ні на бажання пограти з друзями чи подивитись телевізор. Вибір навіть не стояв. Втомлені, але щасливі від того, що можемо допомогти, переповнені відчуттям того, що ми потрібні і нам вдячні, ми повертались додому після важкого вихідного. Зовсім не знайомі люди, яких ми навіть не знали до війни, стали для нас рідними, рідними по духу, рідними за покликом серця: Наталя Прохоренко та Микола Триш, Віталій та Галина Галичі, навіть наша бабуся попри хворобу долучилась до ярмарку та пакування посилок, її смачні пухкі пиріжки пізнавали далеко за межами міста, у Донецькій та Луганській областях. (фото Папка 2)

Найяскравішим заходом став ювілейний 20-й благодійний ярмарок для збору коштів учасникам АТО 21 березня 2015 року та зустріч з Олексадром Щолоковим, добровольцем з нашого міста, який від початку війни боронив нашу країну. Нам було дуже цікаво поспілкуватися з людьми, які не розмежовують біду на «чужу» і «свою», послухати цікаві історії про волонтерський рух, долучитися до плетіння маскувальних сіток, збору використаної тканини для сіток; також із непоказною цікавістю та болем слухали розповідь солдата про бої, зброю, страшні будні у зоні АТО. Нам дозволили навіть потримати в руках автомат, розібрати і зібрати його. Розповідь учасника бойових дій, нашого земляка, вразила нас, ми почали розуміти всі жахи, які приносить війна, а також цінувати життя, можливість спокійно навчатися, проживати у рідній домівці з батьками і нічого не боятися. (фото Папка 3)

Протягом всього літа 2015 року проходили ярмарки. Зібрані кошти пішли на закупівлю форми, взуття, спальних мішків, карематів для марганчан-воїнів АТО . Ми вже знали багатьох військових особисто, з деякими спілкувались лише телефоном, але кожного разу вони хотіли поспілкуватись з нами, дітьми, заради кого вони і брали до рук зброю. Мама та її друзі не є учасниками жодної організації, але їх знають по всій Україні, бо допомагають всім, хто звертався, допомагають всім, чим можуть. У нас з'явились нові друзі і серед військових, і серед волонтерів. Це найцінніше - мати опору і не бути самотніми у прагненні допомогти. Так ми познайомились з волонтерами із Маріуполя , Львова та Харкова, Полтави, підтримуємо стосунки і до сьогодні, їздимо до них на свята і так само допомагаємо як і того 2015 року. Пізніше познайомились і з волонтеркою із Німеччини Наталею Домерау, яка навчалась із мамою в інституті, вона допомагає онкохворим діткам в Дніпрі та дітям учасників АТО, так у нас з'явились і маленькі друзі, до яких ми їздимо як тільки з'являється можливість. (фото Папка 4)

Коли і як пересіклась наша родина на шляхах війни з Дмитром Пісковєц важко зрозуміти, але так склалось, що через нього ми передаємо багато чого військовим до тепер. Так склалось, що спілкуємось з ним лише телефоном чи он-лайн, але пишаємось нашою дружбою. Зовсім не чужа людина стала другом, другом, на якого можна покластись, другом, який допоможе навіть на відстані.

Дмитро Пісковєц, житель м. Харкова, керівник будівельної фірми, але не цурається звичайної будівельної роботи, якщо потрібні кошти для потреб війни. Дмитро доставляє власним бусом потрібні медикаменти, запчастини для транспорту, одяг, взуття, продукти. Має тісні зв'язки з українською діаспорою в Німеччіні, Канаді. Небайдужі люди допомагають зібрати вантаж, закупити паливо. Не раз Дмитро попадав під обстріли, але, не зважаючи на це, вчасно доставляв медикаменти до шпиталю у м. Бахмут та у медроти міст Авдіївка та Піски та бійців, які дислокуються на території Донецької області та найближчих селах до зони розмежування. (фото Папка 5)

З дивовижною людиною та волонтеркою Женею Федишин із Львова ми познайомились он-лайн також. Допомагали разом Дмитру Пєсковєц , що опікується 25-м батальйоном «Київська Русь» та Кирилу Долімбаєву, волонтеру з Маріуполя, через нього передавали посилки у 501 батальйон морської піхоти. Женя - невтомна тендітна жіночка, яка працює до пізньої години, після роботи разом із іншими з «Серця лева» сушить борщі та супи, пакує лікувальні трав'яні чаї, обходить крамниці у пошуках «щастя» купити щось за знижками, щоб зекономити гроші, які їм довіряють люди. А щонеділі невтомні бджілочки готують і проводять «Солодкі Домінікани» - благодійний ярмарок солодощів у центрі міста. Всі кошти ідуть на допомогу нашим захисникам. Ми мали змогу відвідати Львів, допомагати на ярмарку, плести сітки разом з іншими. Чудова команда справжніх друзів, атмосфера довіри та добра надихає нас на добрі справи також. Ми з сестрою мали нагоду познайомитись із справжніми патріотами та людьми, які не шкодують часу, сил та енергії та допомагають там, де потрібна підтримка. Кожного разу, буваючи з сестрою на ярмарку, набираємось позитивних емоцій, радіємо разом за наших друзів, коли вони отримують подяку від військових. В такі хвилини найкраще розумієш, що добрі справи знаходять відгук у серцях, навіть звичайні слова підтримки, дитячі малюнки, обереги, і не обов'язково складна оптика та військове спорядження, можуть надати сил воїну, який далеко від рідної домівки захищає наший спокій. (фото Папка 6)

9 листопада 2015 року значна подія відбулася у нашому із сестрою житті, у нас було «волонтерське хрещення», разом із мамою Цикунковою Яною Вікторівною мали нагоду відвезти передачу, зібрану нашою волонтерською командою. До Маріуполя ми вирушили завдяки дуже доброму, відповідальному і насамперед сміливому чоловіку Дмитру Ніколаєву, жителю м. Джанкой, який, не зважаючи на травлю українських патріотів у Криму, знаходить можливість допомогти не лише морпіхам 501бт, але й часто відвозить необхідне прикордонникам у Херсонській області. Про себе Дмитро мало що розповідав, дуже скромна людина, але про його щире українське серце і щедру душу говорять його вчинки. У Маріуполь доїхали без пригод. Ми вперше бачили справжні блокпости, на яких чергували військові, зброю, від якої перехоплювало подих, відчули, як це страшно, коли так багато «всього військового» навкруги. Потім, вже вдома, ми ділились враженнями зі своїми однолітками і застережливо нагадували про вдячність і повагу нашим захисникам.

У Маріуполі нас зустрів Кирило Долімбаєв, звичайна людина, але патріот і волонтер за покликом серця. Бійці 501бт. приїхали пізніше. Їхньому здивуванню і радості не було меж. Адже вони не очікували побачити дітей, які здалеку привезли саме їм домашні пиріжки, кексики, вергуни, пироги та інші смаколики; традиційним було у передачі і сало з часником, тушонка, лимони, яблука, квашені огірки та помідори, капуста. Ми з сестрою також передали солодощі від учасників волонтерського загону ліцею, свої малюнки та малюнки зі школи, прапор з надписами, плакати з найщирішими побажаннями скоро приїхати до рідних домівок. Бесіда з військовими тривала не довго, їм час був повертатися на свій блокпост. Але ми запам'ятали їхні милі посмішки на втомлених обличчях, блиск в очах та веселі й сумні розповіді про те, «як воно на війні». Було дуже приємно, що хлопці не почерствіли на війні, а навпаки стали глибше розуміти навіть ті звичайні речі, які у буденній течії зовсім не помічаються. Саме тоді ми познайомились із Сергієм Сонько, тим самим, який загинув у грудні 2016 року, він був трохи старший за нас....такий щирий і не говіркий, але впевнений у тому, що він на «своєму місці», «хто, як не він»....Студент, такий був його позивний, саме так він підписався на прапорі, який ми привезли із собою. Час плинув швидко, ми збирались додому, нас не залишили без подарунків, найціннішим з яких, є прапор з підписами морпіхів, Олег Котєльніков особисто написав теплі слова для нас усіх, військові шеврони та «військові» солодощі, мабуть найсолодші у нашому житті. Було досить зворушливо, отримати такий скарб. Коли відправили військових на блокпост, Кирило показав Маріуполь: були біля спаленої міськради, біла будівлі спаленого у 2014 році під час захоплення СБУ, біля пам'ятного знаку Небесній сотні. (фото Папка 7)

Найбільше вразила стіна будинку, на якій були написані вірші Ліни Костенко. Вірш зазвучав особливо переконливо саме на цій стіні і саме у цьому місті, місті, яке пережило пекло захоплень і арештів, пекло вибухів у Східному районі, пекло близького сусідства війни. Ми багато чого зрозуміли саме завдяки цій сумній, але повчальній екскурсії. Фоторепортаж з цієї подорожі зайняв І місце у міському конкурсі і вирушив далі на обласний етап, де ми з сестричкою вибороли ІІІ місце та отримали нагороди. Звичайно, цією радісною новиною ми поділились з нашими новими друзями та подякували їм, адже саме за їхньої підтримки та допомоги ми перемоги б не було. (фото Папка 8)

З приходом осені потреби військових не зменшилися, а навпаки зросли. Якщо з харчуванням ставало легше, то зі взуттям та одягом проблем не поменшало. Про це ми дізналися від військових, які приходили у відпустку і ми з ними спілкувались на ярмарку, а також телефоном, коли вони обговорювали проблеми з дорослими. Навіть ми розуміли, що одягти за останнім словом військової моди ми не можемо, тому вирішили робити те, що в наших силах: допомогти у ярмарку щоб на зароблені гроші купити речі. Ми вирішили продавати не лише смаколики, а й власні поробки, а також українську символіку. Раділи, що такі товари користувались не аби яким попитом. Було приємно, що жителі міста не байдужі, деякі навіть не купували нічого, а просто лишали кошти. Той ярмарок був ювілейний, 25-й. (фото Папка 9)

У нашій школі кожного року проходить акція «Діти дітям» і ми завжди беремо участь у ній, приносимо одяг, зошити, книжки та іграшки. З того часу, як почались військові дії на Сході України, ми з сестрою почали купувати і солодощі на гроші, які нам дарували на свята. Передаємо не лише свої подарунки, а і подарунки від інших учнів через друзів нашої мами у Кремінську школу -інтернат за допомоги Вікторії Мирошніченко та у школу с. Бахмутське Донецької обл. її передали через Сергія Федорова, учасника АТО, частина якого дислокувалась недалеко від цього населеного пункту та взяла шефство над учнями школи. Ми підписали прапори та малюнки, зробили святкові пакуночки із цукерками та оберегами - ангелами для дітей та військових, для Вікторії Мирошніченко ми зробили рудоволосого ангела, який з нею завжди. Через те, що посилки прибула під час канікул, то військові залишили її у сільраді. Для голови сільради це було несподіванкою, таких посилок від інших учнів вони ще не отримували. (фото Папка 10)

Згодом у нас з'явились друзі серед добровольців, а саме ОТГ ім. Воловика та 1-ша штурмова рота ПС. Збираючи посилки, так хотілось підбадьорити військових, зігріти їх домашнім теплом і просто подякувати за те, що у наших домівках мир та спокій. Збираючи посилки, ми ніколи не забували написати листи, підписати листівки чи малюнки, прапори та подаруночки. Якщо була можливість, то наші захисники передавали нам прапори, які вони підписували для нас. Ми маємо вдома свою маленьку колекцію, найдорожчу колекцію в світі, колекцію, зігріту теплом сердець та вдячності. Але найбільше порадували нас щирі посмішки захисників на фото. Розуміння того, що наша дитяча, можливо і не така коштовна допомога, надає сил триматися на передовій, а нам надає натхнення у добрих справах та надію на мирне майбутнє нашої країни. (фото Папка 11)

Кожен з тих, хто підтримує захисників, які бережуть наш спокій ціною власного здоров'я і навіть життя, ладен на все, аби ця допомога дісталась якнайшвидше. Наша команда не є вийнятком. Саме тому, не зважаючи на не легкий маршрут, ми вирушили в дорогу до наших друзів, чудових хлопців з ОТГ ім. капітана Воловика у Новогродівку. Допомогли дорослим пакувати та вантажити коробки із смаколиками та речами весь день та вночі, бо рано вранці ми мали їхати. Ви навіть не здогадаєтесь одразу, яким транспортом ми їхали....електричкою. Як дістались з Марганця до вокзалу в Дніпрі, то інша історія, трохи сумна, а про сумне не хотілося б, бо задоволення від нашого "зеленого волонтерства" ми отримали на все життя. В Дніпрі ми нарешті познайомились нарешті з волонтерами у куточку відпочинку на вокзалі, ті дивовижна жіночки, які встигають все і завжди!!! Передали смаколики у госпіталь та лікарню ім.. Мечникова. І поїхали далі. Нас зустріли на вокзалі в Покровську і потім на базі, як у рідній сім'ї!!!!! То було так зворушливо, до сліз в очах та стискання у грудях...ті люди найдорожчі для нас. Знали ми багатьох лише за фото і позивними, їх знали від спільних друзів та з деякими наша мама спілкувалась у соцільних мережах. Кумедно було, коли питали, як знайти одне одного у ФБ, а виявлялось, що ми вже майже рік там дружимо. Здивував прийом, здивував порядок і чітке виконання доручень, налагоджена робота та підтримка, смачна їжа від пані Людмили, військові настанови від досвідченого Бріза, якого не стало пізніше, у липні 2017, Бріз обіймав нас із сестричкою з особливим теплом....на нього вдома чекав син нашого віку, розповіді з гірким присмаком від Міши Журналіста, Грома, Числа...адже менше двох місяців до цього на їхніх очах загинули четверо побратимів, які тримали оборону на шахті Бутівка, двох з них ми знали особисто, вони і досі дивляться на нас із фото та тримають наші малюнки та листи у руках: Гуцул, Док, Ярік і Легат. Але найбільше, мене особисто, здивували їхні очі, ці очі я не забуду ніколи в житті. Очі хлопців - це наша надія на майбутнє, їхній біль, їхня тривога, їхня самовідданість Україні та українцям, їхня безмежна дяка за наш приїзд, їхній смуток і біль втрати побратимів...їхні очі - то їхнє все - життя у боротьбі за нас з вами, за наших рідних, за наше майбутнє!!! А як вони раділи, що з дорослими приїхали і ми, то нам було запропоновано все, що можна було запропонувати в умовах бази в наше безпосереднє користування, включаючи песиків та котиків. Сподіваюсь і наші домашні смаколики змогли донести до них затишок їхніх домівок, теплі слова рідних та тепло коханих. Було приємно, що ми приймали участь у пакуванні продуктів, які везли на позиції і навіть доварювали обід для хлопців, які мали приїхати на ротацію, чистили зброю, були присутні на шикуванні. То було незабутньо!!! Почесно, що саме наший із сестричкою прапор висить на стіні біля світлин із загиблими побратимами...сльози котились самі...сльози смутку та вдячності.( фото Папка 12)

Три незабутні дні минули дуже швидко, час повертатись додому настав. Було дуже зворушливо, що про наш від'їзд подумали заздалегіть, бо всі машини були на виїзді, але на вокзал нас довезли вчасно. Проводжали нас ще тепліше, ніж зустрічали, то бракує теплих слів, щоб описати відчуття. Слова моєї сестри усім запали в душу: МАМО, А ЧОМУ ВОНИ ТАК СУМНО ПОСМІХАЮТЬСЯ? Додому ми їхали також з пригодами, але на то воно і «зелене волонтерство». Сподівались на скоре побачення та на те, що всі хлопчики будуть живі і здорові!!! Найдорожче те, що ми відчули надійний захист!!! Хоч серед НАЙКРАЩИХ багато самі ще діти!!! Нехай Бог оберігає їх всюди!!! Хотілося так багато сказати, особливо подякувати, якщо щось не сказали, то запевняю, то є у нашій душі. Тримайтесь, ріднесенькі!!! ВИ НАШЕ ВСЕ!!! (фото Папка 13)

Подорож дійшла кінця, але війна ще триває...і ми співіснуємо з цією війною...кожен по-своєму - одні на «нулях», інші у волонтерських пунктах на чергуванні, в дорозі, доставляючи волонтерських вантаж, на кухні, готуючи та пакуючи посилки, в кріслі за плетінням теплих шкарпеток, в гаражі, ремонтуючи військові машини, в госпіталі, витягуючи поранених з того світу, за столом, малюючи малюнок для солдата чи складаючи віршик.... І ми у цьому ланцюжку доки триває війна, продовжуємо допомагати доки це буде необхідно, доки ми можемо підтримати бійців бодай чимось.

Роботи вистачає всім бо ми команда, дорослі та менші, всі працюють однаково. Іноді здається, що вже вдома нічого потрібного хлопцям не залишилось, що вже не можливо придумати щось особливе....але коли починаємо готувати відправлення, то всі ящички заповнені вщент, складені нові віршики та привітання, виготовлені чудові листівки та плакати, приготовані смаколики за новими рецептами, підписані прапори... і все це із домашнім теплом, щирими побажаннями та безмежною вдячністю за нових друзів, нові враження ЗА НАШІ ЖИТТЯ. За ці майже чотири роки розумієш, що зовсім не важливо, скільки вас у команді 10 чи 1010, головне, щоб очі горіли, щоб душа палала добром, щоб хотілось підтримати когось і не опускались руки, не зважаючи ні на що. (фото Папка 14)

Фото волонтерства

Софія Турчин

Я живу на березі Кременчуцького водосховища в мальовничому місті Світловодську. У нас дружна сім'я - тато, мама і братик. У мене дві бабусі, а дідусів, на жаль, вже немає живих. Коли я була меншою, то бабуся Світлана мені багато розповідала про історію нашої сім'ї, показувала документи та фото з домашнього архіву. Мені було цікаво взнати про те, що відбувалось в нашій родині на протязі більше як сто років. Історія нашої сім'ї невіддільна від історії нашого краю - вона така ж трагічна і героїчна, як історія мільйонів українців. Коли я подорослішала, то запропонувала бабусі записати все що вдалося їй згадати та доповнити розповідь фото та документами. Над підготовкою цієї розповіді ми працювали з моєю бабусею Світланою Іванівною, татовою мамою. Так як більшість часу родина прожила в селі Калантаєві Світловодського району Кіровоградської області, то використали ми спогади всіх рідних, старожилів села, а також матеріали з книги нашого земляка Рак І. П.

Сама давня інформація про сім'ю дійшла до нас у вигляді легенди, яка залишилась у спогадах калантаївців. Дуже давно в Німеччині жила сім'я, в якій помирали всі новонароджені діти. Одного разу ворожка розповіла батькам, що дитина залишиться живою, коли її охрестити зразу після народження і кумами взяти перших зустрічних, що будуть проходити мимо будинку. Так і зробили і дитина залишилась живою. В подяку кумам, що були бідними, батьки перевезли їх в Росію і наділили землею.

Проте історичні факти говорять:

БЕРНГАРДТ Олександр Федорович, латиш, народився в 1875 році в селі Букіне Смоленської губернії. Коли він переїхав до Калантаєва невідомо. Не знаємо також, чи він приїхав уже одружений, чи одружився вже тут з Ганною Кононівною. На початку двадцятого століття він працював машиністом виноку- ренного заводу на острові Бірок біля Калантаєва ( Посвідчення від 20.05.1914)

Читати далі історію та переглянути світлини

фото і 100-річні документи

Валерія Цикунова

Вступ

Свого часу на Дніпропетровщині говорили: не знайдеш в області яблук, кращих за ті, що вирощують у саду на Острові, Нікопольського району. Запашні, барвисті. А що вже смачні та соковиті!

Легенди ходили про той дивовижний сад-рекордсмен, який щороку поповнював скарбницю радгоспу. Легенди ходили і про ланку Валентини Федорівни Галушки, моєї прабабусі. Відвідати її знаменитий садок та скуштувати ароматних яблук приїздив навіть Олександр Довженко, який знімав на той час свій фільм про українське село і деякі кадри з тих зйомок були зняти саме у садочку Валентини Федорівни. Нажаль, вже ніхто не пам'ятає ні назви фільму, ні дати, коли це точно відбувалося. Про її не легке життя я дізнався з розповідей мами та бабусі. Прабабуся, як і її десятеро подруг - помічниць, наполегливо йшла крутими стежками до вершин садівницької майстерності. З ранньої весни до пізньої осені поралася вона біля кожного деревця. Знала радості і тривоги подруг , їх печалі і мрії. І коли вони довели врожай фруктів до 267 центнерів з гектара при плані 212, газети і радіо принесли радісну звістку: Валентина Федорівна Галушка удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Вона ще довго не вірила у це велике щастя, а своїм подругам казала, що то була їх спільна перемога, вони її здобули своїми руками. Вони однаково боліли у всіх.

Пізніше Валентина Федорівна була обрана депутатом міської ради. І справ додалося вдвоє. Селище Острів розташоване далеко від міста, спочатку не мало жодних зручностей для мешканців. Тож вона депутат міської ради, якій протягом п'яти скликань односельці виявляли своє довір'я, мусила докласти зусиль, аби полегшити їх побут. І з'явилися в селі за наказами виборців місток через річку Ревун, телефони у ветеранів, телефон - автомат громадського користування, крита зупинка. З часом депутатські турботи ускладнювалися: Острів відчував гостру потребу в технічній воді, газифікації осель. І вона йшла у міськвиконком, у правління радгоспу. І так розуміла керівників, коли чула нерадісне: на жаль, поки ще немає можливостей. І все ж вона подовгу затримувалася у кабінетах керівництва, разом з ними вивчала деталі справи, розглядала і зважувала обставини. Поволі визріло колективне рішення: шляхом кооперування коштів острів чан. Так мрія почала оживати.

Читати всю історію

Проживши лише шістдесят сім років, моя прабабуся залишила незабутній скарб, гордість міста і, напевно, України - спогади про її сад - рекордсмен з найсмачнішими в світі яблуками та грушами, сливами та абрикосами. Вважаю, що не лише ми, її нащадки, маємо знати і пам'ятати про цю дивовижну жінку, бо її життя варте того, щоб про нього знали і за межами нашого міста.

Денис Крук  «Супер бабця».

Кухня у бабусі класна, серце золоте.

Бабуся моя.

(Оповідання)

Ліси, поля, безмежна даль -

Усе це - мій рідний край.

Із-за його краси та вигідних умов,

Бандити різні нападали знов і знов.

Моя земля, моє рідне село, немає нічого кращого та ціннішого за своє рідне місце, де ти народився і ростеш. Тут жили мої предки та живуть мої рідні. У моєму рідному куточку України все особливе: сонце, повітря, трава, квіти, дерева, кущі, зоряне небо та навіть холодні завірюхи.

Я знаю, що для того, щоб глибоко оцінити сьогодення та правильно планувати майбутнє, потрібно знати минуле свого краю. Про це мені завжди говорить моя мудра бабуся Ганя. Стараюся прислухатися до неї, та все якось не вистачало в мене часу, а іншим разом бабуся хворіла...

Казала моя бабуся та рідний тато,

Що якщо історію краю не знати,

То навіть через років багато,

Не зможеш день цей глибше осягти.

І я почав старанно вивчати:

Читати книги та легенди вислухати.

-2 -

Настав час вислухати бабусю, все що вона знає про наше мальовниче буковинське село Селище.

Річка та ліс з обох боків, невелика височина - усе це було вигідними умовами для поселення людей. У давнину , щоб вижити, людям цього було достатньо. За давніми легендами, ніби нашим краєм проходило військо на чолі з батьком воєводою. Побачивши гарне місце, він залишив тут для поселення свого сина та людей з ним. Саме від цього слова «поселення» і пішла назва села Селище. У літописі перша згадка про село зустрічається у 1602 році. Але при розкопках є докази , що люди тут жили набагато раніше. Крім річки та лісів тут люди знайшли цілющу джерельну воду та оцінили родючість полів, тому Селище швидко розбудовувалось, розводили худобу. Люди з»їжджалися з далеких країв.

Так як і по всій Україні відбувалися різні події, тому і наш край був задіяний різними трагічними і страшними періодами історії. У бабусі дід жив у той період, коли село перебувало під румунськими окупантами (1918-1940рр.). За життя він розповідав бабусі, яке то страшне було знущання над людьми. На той час люди ледве виживали, крім того заборонялося говорити рідною українською мовою, а тільки румунською. Так як тоді село Селище входило в Хотинський район , страшне панування румунських окупантів привело до Хотинського повстання (1919 рік). Із нашого села у Хотинському повстанні брали участь дев»ять чоловік, які були розстріляні румунами у центрі села біля церковного муру. Бабусин дід участі у повстанні не приймав.

Але ще страшнішим випробовуванням селищанців, найтрагічнішою сторінкою села була Велика Вітчизняна війна.

Бабуся Ганя заплакала, деякий час не могла далі розповідати (пізніше я узнав чому). Дав чашку з водою. Ми помовчали... А далі, ніби читаючи книжку, бабуся гортала сторінки свого дуже тяжкого життя.

• 3 -

ЇЇ мама та тато одружилися напередодні війни. Мамі тоді було 20 , а батькові 25 років. Із села на війну пішло 317 чоловік, серед яких бабусин тато Гилка Микола Семенович. У 1943 році деякі наші односельці недалеко від села воювали (серед них був і Микола Семенович). На короткий час йому вдалося навідатися до рідної домівки. І так у 1944 році , у вересні місяці, народилася моя бабуся Крук Ганна Миколаївна, яка ніколи не бачила свого батька. Війна забрала життя 210 односельчан, серед яких і мій прадід Микола Семенович.

Читати Далі

Дарія Абгарян

презентація

Ліза Мілентєєва

У зосередженій тиші пролунав сухий сплеск рук суді, і зразу озвався оплесками весь зал, радісно вітаючи атлета. Ще мить, і опущена донизу штанга важко гримнула об поміст. Три червоні лампочки на суддівських столиках просалютували успіхові Федора Осипи».Так описували мого двоюрідного прадіда в одній книзі про важкоатлетів. Одного разу, ще зовсім студентом він побачив змагання досвідчених штангістів. Вже через тиждень у важкоатлетичному відділені Харківської спортивної школи з'явився новий учень. Федір був невпевнений та боязкий, але наполегливий та працьовитий. Хлопця спіткали поразки і перемоги, у нього навіть була нульова оцінка у змаганнях на першість країни. Але він не здавався і вірив у свої сили. Федір так сильно любив атлетику, що міг до напів притомності тренуватися у залі. Його зусилля не були марними. Незабаром Федір Осипа стає чемпіоном України і все краще, і краще виступає на всесоюзних змаганнях. Він навчився виступати спокійно, не показуючи неминучого хвилювання, яке відчував кожен спортсмен.На одних зі своїх змагання він набрав суму чотириста сорок сім і п'ять кілограма. Це був новий рекорд України для атлетів напівважкої вагової категорії. На той час лише два напівважковаговика в усьому світі показували результати, більші за цю величезну вагу.Я дуже пишаюсь своїм двоюрідним прадідом. Він віддавався на всі сто своєму захопленню і ніколи не шкодував про це. Завдяки йому я зрозуміла, якщо хочеш чогось досягнути треба багато вкладати як сил так і терпіння. І завжди бути відданим своєму захопленню.

Кірія Луценко

СУПЕРДІД

Є у нас в родині дід,

Супердід, супердід...

Роботящий, креативний,

На всі руки майстер дивний.

Майстровитими руками

Він оживить навіть камінь.

Раз - і новий табурет

Вже поставив на паркет.

Господарство і садок

Доглядає наш дідок.

А ще пасіку він має,

Щодня бджілок доглядає.

Влітку солить огірки,

Що їмо ми залюбки...

Літ за сімдесят дід має,

Про своє здоров'я дбає.

Супердід, супердід,

Проживи до сотні літ.

Злата Кравченко 

Найстаршою із маминого покоління є бабуся Маша ,ій 69 років,незабаром виповниться 70. Мама працює вчителем англійської мови у сільській школі. Ій 35 років. Найстаршою із татового покоління є бабуся Валя . Тата звати Руслан,йому 41 рік . В нього одна дочка,я. Нажаль, тато з мамою розвелися коли я ще була мала і тепер в кожного своє життя. Ось така історія мого роду

Вадим Чабан 

Свою бабусю знаю

Я з давніх - давніх пір.

Її обличчя любе,

Її ласкавий зір.

Замислиться бабуся,

Зажуриться на мить,

І знов, дивись,сміється,

Ласкаво гомонить.

Та над усе найбільше

Сподобались мені.

Її ласкаві руки, умілі та міцні.

Оцій руці хорошій робота не важка,

Бо варить, в'яже, пише,

Бабусина рука.

Буває щось пошиє,

Ви скажете краса,

Вона робити вміє

Ну просто чудеса.

І я бабусі руки

Цілую залюбки,

Вони немов співають,розказують казки,

Я весь, мов уві сні.

Бабуся, чи є на світі краща людина? Ні. Скільки вона недоспала ночей, голублячи онучат. Подивлюся я бабусі в очі. Які вони щирі, у них не побачиш ні лукавства, ні і. Це погляд добра і любові. І хоч горе не обходило бабусиної хати, особливим блиском світилися очі бабусі тоді, коли приходять до неї онучатка. У кожної бабусі своє життя, своя доля.

Бабусина доля -

Як в степу тополя,

А над нею небо -

Як віки.

Бабуся-бабусенька, невтомна бджілка. Заради онуків вона віддасть усе, останньою краплинкою води поділиться. Кажуть, що бабусі люблять онуків більше, ніж власних дітей. Вони з любов'ю передають їм свої і.

Так-так, від бабусь онучатка навчилися прясти, шити, вишивати, бавити немовлят і виконувати домашню роботу.

Багато в бабусі, турбот не злічить.

Одній всю роботу не легко зробить.

І хочеться їй таке сказать, я буду рідненька

Завжди помогать.

А ще моя бабуся працює в Жванецькій дитячій школі мистецтв, викладачем класу ДПМ. Вона навчає учнів декоративно-прикладному мистецтву, де передає свою майстерність у ткацтві, вишивці, у виробах з полімерної глини. А скільки виготовлено бабусиними руками ляльок - мотанок, виробів з бісеру. Все це моя дорогенька, рідненька бабуся.

Бабусю, дай ручку твою поцілую,

За шийку тебе обніму.

І щічку погладжу.

Ти знаєш,бабусю,як дуже тебе я люблю.

І ти мене любиш, хоч я неслухняний,

Частенько і шкоду роблю.

Та ти все пробачиш, мене поцілуєш.

І я тебе дуже люблю.

Читати і переглянути фото

Анна Варакута

«Дякую бабусі».

Нещодавно я відвідала свою бабусю Галину, якій на даний момент 72 роки. Там, за приємною філіжанкою кави ми, як завжди, розмовляли. Бабуся своїми втомленими руками нарізала мені сиру та ковбаси. І раптом вона змінилась на очах. Коли я подивилася у її вічі, то побачила якийсь дивний та незвичний для моєї завжди веселої бабусі сум. Я дуже здивувалася і почала розпитувати, що змінило її настрій так швидко, немов злива у жаркий літній день. І тут бабуся почала розповідати історію, що не могла мене не зворушити.

Коли вона тільки народилася - це були повоєнні часи. То був жахливий голод. В її родині не було жодної крихти хліба і тому приходилося голодувати. А на той час моїй бабусі було всього лише два рочки. Вона не розуміла, в чому справа і тому завжди просила голодними губами хоча б якоїсь їжі. Та її не було... Доводилося пухнути з голоду...

Одного разу моїй прабабусі, мамі моєї бабусі, дали маленький шматочок сала, який вона одразу понесла додому до дітей, які нагадували голодних пташенят, які чекали матусю-годувальницю з полювання. Поки вона відійшла на кілька хвилин, моя дворічна бабуся вихопила з розжареної пательні шматок недосмаженого сала і чимдуж запхала собі до ротика, щоб ніхто не побачив. Коли прийшла прабабуся і побачила цю картину, вона запитала, хто з᾿їв сало. Та бабуся не могла відповісти, бо її рот був зайнятий. За словами бабусі, мати її дуже любила і тому їй було шкода дивитися на голодну доньку. Вона намагалася знайти грушку чи яблучко, щоб принести донечці і хоч трохи заморити її невтримний апетит.

Також бабуся Галина розповідала мені про будинок, в якому вона жила. Це просто жах! Стіни були тонкими і не теплими, дах був солом'яний і дуже хиткий. Коли йшов дощ, то вся хата протікала настільки, що спати було неможливо. Замість килима слугувало сіно, яким заміняли також і матрац на ліжку. А взимку взагалі було неможливо там знаходитися, так як жахливі заметілі буквально руйнували хату. Та все ж, як би не було погано жити у тій хатині, бабуся завжди прибирала, білила та доглядала свою оселю.

Потім, у чотирнадцять років, така мала, але така сильна та мужня бабуся пішла працювати до розпліднику рослин, де дуже тяжка робота припала на її дитячі руки.

У моїй голові не вкладається цей факт! Як в такому ранньому віці можна працювати?! Мені зараз п᾿ятнадцять років, але я геть не готова робити такі дорослі речі! І зараз я шокую вас ще більше - вона працює до сьогоднішніх днів. Так, вона кожного дня своїми хворими та порепаними від тяжкої праці ніжками ходить на роботу. «А інакше не можна - треба трудитись!», - її слова. А ще тримає город. Це неймовірно, як жінка може бути такою сильною та вольовою?! Мабуть, щоб відповісти на це питання, мені треба ще багато років життєвого досвіду, так як відповіді приходять саме з ним...

Особисто я не можу не пишатися своєю бабусею. Вона пройшла важкий життєвий шлях, який мене, чесно кажучи, дивує. Сама досягла всього, що в неї зараз є. Мабуть, її приклад - це і є приклад незламної української жінки. У свої чотирнадцять років бабуся всього декілька разів їла ковбасу, в той час як я маю змогу нормально харчуватись.

Я вважаю, що треба поважати усіх наших бабусь і дідусів, так як вони пережили ці страшні часи і збудували нам те життя, яке ми зараз маємо. Низький їм за це уклін! І ні в якому разі не можна насміхатися зі старшого покоління, так як їх життєвий шлях був набагато складніший, ніж наший!

#КонкурсІсторіяМогоДивовижногоРоду