en-голос вод


Анна Шкорба

Сині води мої, вже не сині,

Берег мій не такий, як колись.

А у цьому люди все винні,

Що кругом смітники завелись.

Я благаю вас, люди, не треба,

Схаменіться, бо буде шкода!

Якби мала я руки, звела б їх до неба,

Без води всім вам буде біда.

Річка я, а не звалище бруду,

Хай хлюпочуться діти в мені.

Я благала й благати вас буду,

Не забруднюйте води ясні.

Хочу чистою бути,

Хочу хвилями човен гойдати.

Ви задумайтесь, люди,

Що б в майбутньому не шкодувати!


Автор знайдись! Остерська ЗОШ


Анна Варакута

Як часто ви буваєте біля води? Ні, я не маю на увазі плавати в ній, чи бавитися з друзями, бо це геть різні речі. Як часто ви розмовляєте з водою, як часто прислухаєтеся до її ледь чутного, але такого кришталевого та пронизливого гомону? Мабуть, рідко, або взагалі ніколи. Я права? Але це не смертельно, бо раніше я також не розуміла усієї принадності такого спілкування, вважала це дивним і безкорисним, але моя думка дуже змінилася після того, що сталося зі мною декілька тижнів тому.

Був не дуже спекотний день, точніше, навіть прохолодний і похмурий. Сильний і досить холодний вітер вирішив у цей день розгулятися не на жарт. Бувало, як дмухне в обличчя, аж дух перехоплює і в легенях, немов повітря не вистачає. Темні і важкі від води хмари повністю вкрили все небо темно-синім кольором. На ньому не було жодної шпаринки для того, щоб проглянуло розжарене жовто-гаряче сонце. Тому настала майже темрява. Не можу сказати, що мені дуже подобається така погода, але все це було настільки гарно, що, здавалося, ніби це якийсь невідомий, але напрочуд геніальний художник намалював цю неймовірну картину містичної пітьми.

Ми з друзями саме в той день вирішили піти на пікнік до озера, що знаходилось у нашому лісі. Озеро це неймовірної краси: саме невеличке і неглибоке, але таке сизо-блакитне і прозоре, що можна було розгледіти усіх озерних жителів, навіть на великій відстані. Воно знаходилося на крутому урвищі, біля самого краю якого росли вже багато років безстрашні сосни, і, здавалося, ось-ось якась з них втратить рівновагу, не втримається за ненадійний піщаний ґрунт, і впаде в озерце, тим самим повністю порушивши звичайний спокій і безтурботність жителів озера. Але ні, здавалося, що самим соснам було шкода займати таку красу, каламутячи прозору воду і руйнуючи її гладь. Весь цей пейзаж виглядав таким незайманим і ніжним, що я ладна була залишитися тут назавжди і спостерігати вічно за легеньким поколихуванням золотисто-жовтенького латаття. Мабуть, я закохалася в те озеро...

Але погодні умови добре попсували мої плани. Почалась справжня злива. Друзі, загорнувшись у покривала, швидко почали збирати речі і тікати в сторону своїх будинків. Вони були такими метушливими і знервованими в той момент. Я бачила їхні перелякані очі і не розуміла їх емоцій. Адже якби вони хоч на секунду перестали метушитися, бігати в паніці, кричати, що повністю промокли і оглянулися навколо, то побачили б те, що бачила я. А бачила я щось насправді нереальне: величезні, але такі ж прозорі, як і вода в озері, краплі невпинно падали і падали на землю. Я спостерігала за тим, як вони розбивалися об землю і зникали. І якщо ще мить тому я бачила цю величезну, наповнену дощовою водою краплю, то через секунду вона щезала, і її ніби й не було, ніби вона не пролітала біля мене нещодавно. Ці краплі мені нагадали людей: ми так само певний час живемо з батьками-хмаринками, вони нас вирощують, тримають біля себе, а потім наступає час, і ми швидко, не озираючись назад, вилітаємо з домівки від батьків, залишаючи їх... Деякі краплинки на льоту з'єднувались в одну величезну, це також ми, коли створюємо свою сім`ю. Але, в кінці-кінців, пройшовши весь життєвий шлях, ми зникаємо, залишаючи після себе лиш спогади (у випадку з краплинами - це мокрий ґрунт). І ніби нас не було на цьому світі, ніби ми не пролітали нещодавно, не долали перешкоди і не досягали цілей.

Мої філософські думки раптом перервала пісня, яка лунала з озера. Вона була дуже ніжна і напрочуд лагідна. Раніше таких пісень я не чула. Під неї не хотілося танцювати чи співати, її просто хотілося слухати у вологій лісовій тиші. Вона розносилася прозорим ехом по всій кручі. Та пісня утворювалася від крапель, які швидко і весело бухкались в озеро. Тепер у них є нова, неймовірної вроди домівка. Краплинок поступово ставало все менше і менше, мелодія трохи змінилась. Я стояла і слухала ту загадкову невинну пісню. Я забула, що повністю мокра, що мені холодно і неприємно, я просто хотіла там бути, я просто хотіла почути ще пару акордів...


Олександра Потурвай

Криничка

На світанку рано-вранці сонце нас вітає,

Село наше, поля, річку теплом зігріває.

Ой, яка краса чарівна в рідному краї,

Краще Красної Поляни я села не знаю!

Я люблю гуляти часто біля річки

І годинами вслухатись у щебет кринички.

А вона в нас - чарівниця, крізь роки стікає,

Про її живу водичку кожен в селі знає.

До кринички всі ходять набирати воду,

Стежка тут завжди привітна, навіть у негоду.

То ж мені моя бабуся також говорила,

Як була вона малою, теж сюди ходила.

Криничка ця - робітниця, всім завжди радіє,

І до пляшок, як сльозинку, чисту воду лиє.

Люди цю криничку пильно оберігають,

Від нечистот і бруду завжди очищають.

Я також за цим слідкую, листячко прибрала,

Для дітей зі свого класу, я приміром стала.

То в розмові про водичку,

Усі з любов'ю згадуємо нашу криничку.

Я здитинства дуже люблю гуляти біля річки ,тільки там можно почути звуки природи,побачити спокійну красу водної поверхні,посправжньому відпочити в тиші..Нашу річку Мокрі Яли ще з 18столічча заснували свої села греки,переселенці з Криму.Та назва пішла від грецького слова «яли»-«скло».

Зі слів старожилів річка Мокрі Яли являла собою головну водну артерію краю, коли була багатоводною, ширина її місцями досягала 200 метрів, а глибина від 6 до 20 метрів. В районі розташування річки знаходилась велика кількість джерел. Але найбільше джерело знаходилось біля правого берега річки. В той час на території села жило двоє поміщиків Балжи та Хараджи, у яких були великі отари овець. Весною,під час повені, річка вийшла з берегів і більша частина овець, а також бик - плідник, що знаходились на березі, загинули. Для того, щоб закрити джерело, поміщики зігнали все населення, використали овечу вовну, яку намотували на каміння і кидали в джерело. Сотні кубометрів каміння та сотні пудів вовни було пущено на закриття джерела. У джерелі вовна та каміння призвели до застою води, яка поступово стала спадати і зникла зовсім.Навколо неї все таке чарівне,в бране яскравими кольорами зелені,на весні та в літку розквітають різні квіти ,а мої самі улюблені це ромашки.Тут, біля води,прохолодно навідь у спеку.На нашу річку з тихою водичкою прилітають горді,поважні птахи-лебеді ,і я з друзями дуже любимо іх годувати.Одного разу я сояла біля річки і спостерігала за маленькими хвильками які нагоняв вітерець у водичці хлюпає риба,з прозорими крильцями виблискують над водою бабки,гучно наче бомбочки стрибають у ряску жабки та починають гучні концерти.Раптом мені здалося що водичка щось почала шепотіти і потім заспівала як дивна пташка і ніколи не подумала що то тиха водичка.На прозорому дні зібрались маленьки рибки і почали свій чарівний танок.


Максим Смовський

Розмова з краплею води

Одного разу у саду

Зустрів краплину водяну.

Вона на сонці вигрівалась

І людям ніжно посміхалась.

Як діамант переливалась,

Собою, видно, що пишалась.

Я в неї тихо запитав:

- Звідкіль Господь тебе послав?

Для чого ти на цій землі?

- Щоб дать життя ,малюк, тобі.

Вода велику силу має,

Життя людині повертає!

Подумав я тоді: «Дарма

Себе хвалила так вона».

Малим ще був, не зрозумів

Таких важливих точних слів.

Пройшли роки... я - не дитя,

У мене вже своя сім'я,

Про зустріч з краплею води

Забувся я , але...зажди...

Одного разу мій літак

Кружляв у небі гордо так,

Що й не помітив , як палав,

І я у вирвище упав.

Зі мною був мій друг Микола,

Здружила нас з дитинства школа.

Хотілось пити, їсти, спати,

Себе від смерті врятувати.

Мій друг сказав: «Аби ковток...

І хліба доброго шматок,

Тоді б ще трохи протримались,

В житті ж ні разу не здавались».

Поглянув я на всі боки

Й побачив крапельки води.

Згадав одразу ,що колись

Я з висновками помиливсь,

Що без води усе живе

Стає безсиле і німе.

Ми краплі водяні збирали,

Їх швидко й жадібно ковтали.

Це врятувало нас тоді

Від непоправної біди.

...

Багато часу промайнуло

З того уроку для життя,

Я і сьогодні пам'ятаю:

Вода- безцінна і свята.


Марійка Хижняк 

Розмова з краплею води

Десь на планеті Земля знаходиться один з наймальовничіших куточків світу. Це берег невеличкої тихої річки, яка протікає околицею села. Її берега заросли комишем ( очеретом), але все одно вона залишається найгарнішою і найріднішою для дівчинки Марійки.

Тут, на містку, дуже цікаво. Тут можна відпочити, погратися, поспостерігати за рибками, яких видно через прозору водичку. Взимку діти з усієї околиці сходяться сюди, щоб покататись на санчатах з пагорбів, що оточують річку, та на ковзанах, на річці, яка вкрита товстим шаром криги.

Ось і сьогодні, як завжди, Марійка прийшла на місток, щоб поспостерігати за тим, як живе своїм тихим життям маленька рідна річка.

Від теплих сонячних променів місток прогрівся, і Марічка не втрималась, сіла на край містка, опустивши ноги у теплу водицю. Дівчинка провела рукою по дзеркально-чистій водиці, і краплі води залишились у дитячій долоньці.

- Допоможи нам, Марійко! - раптом почула дівчинка.

- Хто це? - запитала вона. Адже навколо не було жодної живої душі.

- Це я, Крапелька.

Дівчина поглянула на свою долоньку, і побачила маленьку краплю води, яка була дивовижно гарною і виблискувала на сонці, наче жива.

- Допоможи нам! - почула дівчина вдруге.

- Що ж я можу зробити? - запитала Марійка.

- Відпочивальники після свят дуже забруднили берег річки, і тепер нам дуже тяжко живеться. Скаржаться всі річкові мешканці. А родина місцевих коропів взагалі відмовляється тут жити. Вони говорять, що будуть шукати інше житло.

- Ой, як сумно! Я спробую зробити все можливе, тільки потерпіть трішки!

Дівчина підскочила, і швидко побігла до села. Марійка зібрала всіх своїх друзів і повернулась на берег річки знову.

- Потерпи, Крапелько! - кричала дівчина - Зараз ми допоможемо!

І діти швидко взялись за прибирання. Через годину берег річки став чистим а поряд діти встановили табличку з написом «Бережіть красу природи! Не забруднюйте берег!»

- Дякую вам! - промовила Крапелька, визирнувши з води.

Марічка посміхнулась і задоволена пішла додому.


Яна Кремена

На Черкащині, повз нашого рідного села, протікає красива колись річка Тясмин. Річка бере початок на південно-східній околиці села Красносілля Олександрівського району. Вона протікає по території п'яти районів Черкащини: Олександрійському, Кам'янському, Смілянському, Чигиринському та Черкаському.

Мама розповідала, що півстоліття тому, після створення Кременчуцького водосховища, річку зробили регульованою. Відтак, воду з Тясмину перекидали в Дніпро насосами.

А що нині? Нині ж річка зміліла й замулилася, подекуди - взагалі всохла. Течію Тясмину по усій протяжності повинні регулювати шлюзи, а де вони поділися? Хто регулює рівень води? Необхідного водного натиску бракує, аби річка самоочистилась. Та й тому, що її шлях заблокували мул, гілля та сміття.

Через такі проблеми суцільні незручності і людям, і тваринам.Пригадую, як з мамою і татом ходили відпочивати до річки, варили кашу та юшку. За останні роки водойма дуже обміліла та заросла, а вода в ній перетворилася на болото, а нещодавно почала гинути і риба. Причиною масового мору можуть бути викиди стічних вод з районного центру м. Сміла.

У нашій місцевості Тясмин протікає через три села. Але жителі давно не ходять на річку ані купатися, ані рибалити. Раніше тут і вода була прозорою, і береги чистими. Нині - стоїть нестерпний сморід, мабуть, причиною є байдужість і безвідповідальність наших керівників.

Раніше Тясмин мав глибину понад 2 метри. Нині ж її в брід переходять лелеки. Річка поступово висихає, а поля кукурудзи і пшениці довкола не припиняють розширюватися. Внаслідок гине риба, горять торф'яники, у криницях зникає вода.

А де подівся ліс «Бакай»? Вирубали! А що посадили?

І поки здоровий глузд чиновників так і не взяв гору над байдужістю, річка Тясмин із кожним днем все більше всихає та замулюється.

Мої батьки в дитинстві купалися в цій красивій річці . Коли глянеш сьогодні на цю річку -вона жахлива. Тепер це не річка, а болото! В цій річці гине все живе. Де поділися глечики жовті? Латаття біле? І навіть ряска? Рослини зникли! Купатися у річці Тясмин заборонено,тому що,можна захворіти різними хворобами або кишковими інфекціями!

В деяких місцях мертва риба плаває на поверхні річки, сморід стоїть неймовірний.

Я вірю,що колись річку Тясмин буде врятовано. І ми зможемо ще дивитися на цю прекрасну річку! Є надія, що деяка риба залишиться,і буде жити!Від красивої річки поки що в нас залишилися тільки спогади.


Софія Коротич

Думка однієї ночі

«я вірю у все, що не спростовано. я вірю в магію, фей, драконів, міфи та легенди. все це існує, навіть якщо тільки в уяві. але хто сказав, що мрії і жахи менш реальні, ніж те, що відбувається тут і зараз?»

Like a river... Моє життя, немов ріка. Бурхлива, нестримна, вона тече вперед не зупиняючись ні на хвилину. Мить - і я в Амазонії, спостерігаю за буйним розквітом дикої природи. Це - її територія, гілеї - господарі. Виживає сильніший, чи не так? Якась дивна пташка співає, сподіваюся не червонокнижна, а аромати... Феєрія, букет емоцій! На небі зорі, хіба їх стільки взагалі існує? Південний хрест, а ось і Ерідан, навіть давні греки щось підозрювали.

Що мені скаже вода?
Я - вода.
Кажу:
На цій планеті природа - босс.

Миттю мене змиває з Амазонії. Декілька животрепетних секунд, хвилин, років і ось - Лондон. Сюди потрапити легко, завдяки туману або дощу, що присутні тут майже завжди.
Тут у повітрі витає особлива атмосфера, її не сфальсифікувати, бо підробку відчутно.
Тут вирішуються долі - заплутаний клубок емоцій та почуттів. Дивись, безхатченко готує маленьку кішечку, а поряд проходить чоловік у діловому костюмі з кислою міною та, чого приховувати, огидою.

Що вода каже?
А якщо вода - я?
Сказано:
Хто з людей - людина?

Подорож мені не набридне... Це - закон Всесвіту, каприз величності.
Чергова зупинка - Київ, моє кохання. Я тут вже усьоме. Перевага мого існування полягає у тому, що я знаю про все, що відбувається навколо, навіть більше і головне - я пам'ятаю.
Тут голодний, як фізично, так і духовно народ, а там - чиновники намагаються склеїти розбитий горщик з написом «мафія».

Що говорить вода?
Вода - я.
Мовлю: 
Не переливай з пустого в порожнє.

На шляху трапляються різні місця. Вода в Сахарі - persona non grata. На безліч кілометрів простягаються піщані дюни та бархани. Тиша, тиша, тиша...
Спочатку спека, а потім - холод. Контраст може вилікувати та вбити. Як власне і все в цій реальності.
Боротьба буде важкою, тривалою, запеклою, але я не здамся, я побачила ще не все.

Що ж промовить вода?
Я є вода.
Промовляю: 
Vivere militare est.

Куди ще вирушити? В яке місце податися? Нитка Аріадни ще ціла...
Ідея! 
Далеко-далеко є гора Еверест. Вітер доправляє швидко, немов за секунди. Красуні Гімалії стоять, як завжди, недосяжно.
Королева Джомолунгма, Король Еверест. Для високого польоту не важливий рід, всі починають з малого, далі - справа за тобою.

Що ж сказати воді?
Вода є я.
Скажу:
Дивися в коріння, а не на стебло!

Полетіли далі?
Тобі ще не набридло?
Добре? Що до парадоксального спокою та тиші?
Я знаю, де це. Великий Бар'єрний Риф
І знову - люди, на цій планеті вже нікуди від них дітися. Хоча є, але то пізніше.
Люблю це місце за його буяння фарб. Так, на землі прекрасно, але підводне царство - моя стихія. Тиша, корали, рибки, розквіт життя. Невже це може зникнути?

Що повідати воді?
Сьогодні вода - це я.
Порада:
Знаходь баланс.

Для життя потрібна сміливість. Сміливі завжди мають щастя. Цікава теорія? А практика?

1 км - темно
2 - темніше
3 - холодно
4 - всі сліпі
5 - темно
6 - пусто
7 - страшно
8 - божевільність
9 - невгамовність
10 - сміливість 
11- ціль
11 521 - як же гаряче! 
Це клітка! Одиночна камера!
Час нагору.

Що порадити воді?
Але ж вода - я?
Кричу: Один в полі не воїн!

Розплющую очі, лапки кішечки топчуться на животі, вранішнє сонечко пробивається крізь вікно.

Що є справжня свобода?
Життя - це бурхлива ріка. Куди ж я пливу? Чи не втону? Що чекає в кінці?
Цікаво, а в інших так само? Чи ми всі річки в бурхливому океані життя?


Софія Шолота

Голос вод, або про що я дізналася на березі озера

У нашому Поліському мальовничому краї блакитними стрічками в'ються річки Случ та Горинь, поміж барвистих лугів синіють долинки, ближче до лук та городів розмістилися ставки, копанки та зелені низинки, в яких набігає вода при весняній повені річок, а разом з нею і її мешканці. Чимало є і озерець з м'якою чистою водою, притаманною лише їм. До одного з таких нерукотворних місць у нашій місцевості я поспішаю, щоб відпочити, вдивитися у чисту прозору воду, відчути приплив сил і розповісти про Богом дану красу на нашій Планеті Земля.

Невеличке село Кураш на Дубровиччині розташоване на березі швидкоплинної річки Горинь. Описати красу навкруги словом чи пензлем, не вдасться, певно, нікому, бо це треба бачити, відчути, пережити. Шум цивілізованого світу долітає сюди з кілометрової відстані головної дороги, яка з'єднує районні центри міст Сарни і Дубровиця, а далі сполучення йде у всі куточки світу.

Від річки Горинь широким, пишним, блакитним рукавом прослалося озеро. Його так просто і називають - Кураське озеро. Підійшовши близько до села, зупинилося назавжди, а далі обнялося з невеличкою річечкою Бережанкою, яка повилася у підніжжі прадавніх Кураських гір до сусіднього села Бережниця.

Ось тут, на березі цього благодатного водяного царства і поселилися люди,щоб назавжди зріднитися з ним. Основним заняттям селян було хліборобство: сіяли жито, ячмінь, просо, овес, гречку, садили картоплю, різну городину. Будували хати, садили садки, колихали дітей, займались рибальством. Були серед чоловіків тесляри, столяри, бондарі, гончарі, ковалі, вміли майструвати вози, полагодити плуга, викопати криницю. Жінки поралися по-господарству, пряли, шили, ткали, вишивали, разом з чоловіками обробляли поле.

У цьому неповторному, чудовому куточку здавна живе мій родовід по батьковій і маминій лінії. Тому я часто приїжджаю сюди. І не лише я. Сюди у вихідні дні відпочивати і рибалити приїжджають багато людей. Нещодавно тут відбулася дитяча спортивно-патріотична гра «Джура», в якій були задіяні школярі кількох сусідніх районів. Коли я дивлюся на цей привабливий мальовничий ландшафт, у мене зароджується думка, що тут є що показати туристам, адже кілька років тому тут відпочивала сім'я з Німеччини, які жили на березі озера впродовж двох тижнів у пересувному житлі на колесах.

Сьогодні я знову на березі озера. Але ця зустріч особлива. Сонячне проміння пестить хвильки, то тут, то там сріблястими метеликами злітає невеличка рибка, і. зробивши в повітрі сальто, падає у водяну купіль. Я тихенько сідаю у товаристві зелених верб. Спостерігаю за водяними павучками, які швиденько разом з вітром пробігають по хвильках. Біля самого берега на тоненькій вербовій гілочці, що злягла на воду, посідали невеличкі «коники» з темно-синіми крильцями. У воді, на мілині, зграйками бавляться рибні мальки, по піщаному дну повзають різні жучки... Ця краса завжди заворожує мене, я стаю одним цілим з природою, відчуваю її біль і радість. А моє серце вбирає всі барви світу, і вже я метеликом злітаю над берегом, купаюся у сонячному промінні, що відбивається в озері... Я бачу володаря Водяного царства грізного Нептуна, поважного дядька Сома, швидкого вертлявого В'юна, червоноперого Карася, підступну Щуку...

Коли я розплющила очі, біля мене на траві лежав якийсь дивний предмет зеленаво-сріблястого кольору. Цікавість перемогла, і я підняла мініатюрну скриньку: звідти до мого серця почали надходити дивні сигнали, які воно розшифровувало і посилало до свідомості. Все це поставало перед моїм зором і відновлювалося у пам'яті. Я зрозуміла, що це послання Водяних мешканців Озерян до людей, тому я хочу передати його зміст, бо, на мою думку, це дуже важливо:

Всі дорослі і малі,

Хто живе на цій землі!

Вас вітає Водне панство -

Об'єднане наше царство.

Я - Нептун, Видри, Соми,

Русалки і Бобри, В'юни...

Все сімейство Риб озерних -

І великих і мізерних,

Весь рослинний дивосвіт

Вам, Землянам, шлють привіт!

Ми завжди були терплячі,

Живемо, як є, не плачем.

Хто бажає - нагодуєм,

І ніхто не пожалкує.

Посилаємо на свято

Раків, Рибки всім багато.

Родовід тут наш завжди,

Рятувався від біди.

Мчали бурями століття,

Важкі часи лихоліття.

Вороги: турки, татари

Своїх коней напували.

Польська пані проживала,

Дім-маєток збудувала.

Та найбільша була зрада,

Як прийшла радянська влада:

Атомних набудувала.

Стронцієм нас пригощала.

Землерийні скрізь машини ,

Зло щоденно тут вершили:

В глибині, щось, бач, щукали

Догори все вивертали

І на берег викидали...

Всі, хто міг - біг, рятувався:

Хтось у річку перебрався,

Хтось втікав у інше місце,

Хтось конав отут, на місці...

Тут Лілеї в страшній муці,

Вирвані, з води, в багнюці,

Й жовті Глечики благали,

Порятунку все чекали,

І на березі вмирали...

З того часу,( не забудь),

У нас Лілеї не ростуть...

Не росте Татар-трава,

Отакі-то тут дива!

Не дива - страшні жахи

Принесли нам вороги!

Всі, хто ще тут виживають,

Вам послання посилають.

Розкажи про все, що чула,

Серцем юним тут відчула.

Нехай люблять всі природу,

Бережуть і ліс, і воду,

І сміття не викидають,

Русла вод оберігають.

Просимо, благаємо,

На Землян надію маємо!

Нехай Водне царство й світ

Ще живуть багато літ.

Послання це шлемо з дна

За підписом Нептуна.


Микола Сорочишин

Чи задумувалися ви коли-небудь, який дивовижний світ навколо? Я, до недавнього часу - ні. Але, після однієї цікавої події, що трапилася зі мною, змінив свою думку.

Одного разу я побував на березі озера, милувався його красою. Навкруги було так гарно, затишно, зелено. Легкий, свіжий подих вітру куйовдив моє волосся . Від його подиху тремтіли листочки на деревах, ніби розмовляли між собою. Яскраві сонячні промені пробивалися крізь гілля на траву, квіти, вигравали сонячними зайчиками на воді. Вода озера тихо хлюпалася об берег. Я насолоджувався тишею і красою, яка була навкруги. І все, здавалося, було як завжди.

Аж тут вітер подув сильніше, дерева зашуміли, хвилі стали більшими. Мені здалося, ніби я почув чийсь голос, але навкруги не було нікого. І раптом знову тихий, ледве чутний голос пролунав від води. Я прислухався, це - хвилі, що билися об берег, намагалися мені щось розказати. І я почав слухати дивовижну історію води.

Ось про що вона мені розповіла:

- З давніх давен я текла по підземним стежкам і ніколи не бачила сонця. Мої води ставали все більшими і більшими. Мені стало мало місця під землею, я хотіла побачити інше життя, інший світ. Дуже важко було дістатися поверхні. Та кожна моя краплинка невтомно працювала, щоб з кожним днем все ближче і ближче дістатися до іншого світу. І сталося диво: моя вода потекла маленьким струмочком з-під землі, побачила сонце і зелений світ. Чиста джерельна вода розлилася струмком по галявині, сонячні промені купалися в моїх хвилях, я напоїла квіти і трави, до джерела почали приходити тварини, чисту воду пили люди. Я була дуже щаслива, що змогла побачити світ і стати всім у пригоді. 

- Мої води потекли далеко по галявині, кожний раз наповнюючись і розливаючись все більше і більше. На своєму шляху я зустріла багато друзів. Так я стала озером з прозорою чистою водою. У мене з'явилося багато жителів, нам було добре разом. 

- За своє життя я бачила багато: у сильну посуху люди брали у мене воду для полів, тварини приходили, щоб напитися, в роки війни моєю водою обробляли рани пораненим воїнам, напували виснажених солдат, бачила як вирубують могутні дерева навколо і насаджують нові, молоді. Та я завжди залишалася собою, даючи воду і затишок всім, кому це було необхідно і мене ніхто не намагався скривдити.

- А от зараз. Що стається зі мною тепер? Людям приємно відпочивати біля моєї води, милуватися красою. Але вода вже не така чиста і прозора, з кожним разом вона стає темніша і темніша. Якщо люди будуть забруднювати і далі, то мене скоро зовсім не стане. Та я піклуюся не тільки про себе. А як же мої мешканці? Як квіти, трави, все навкруги? Як? Як вони будуть без мене, без моєї цілющої води? Все тоді теж загине! 

- Багатьом, хто приходив до моєї води, я намагалася розказати свою історію. Але вони мене не чули, не хотіли чути. Адже мій тихий шепіт може почути лише людина з чуйним і добрим серцем, яка вміє бачити красу природи і відчувати її.

Я був вражений, почувши таку щиру розповідь, ніби звичайного озера. А насправді, воно дуже особливе, як і все навколо нас. Треба лише зуміти це побачити, відчути , а найголовніше - зуміти зберегти. І я буду намагатися це зробити!


Ярослава Білозор 

казка Подорож Краплинки-Веселинки

За містом тік струмок із джерельно чистою водою. Жила у ньому сім'я краплинок.

Коли сонце світило на небі, всі краплинки ховалися на дні струмка. Лише одна серед них не робила те, що робили всі. Це була Краплинка-Веселинка. Саме про неї й піде розмова у нашій казці.

Одного разу, коли Краплинка-Веселинка гралась на поверхні води, їй захотілось пірнути до рідних. Та нічого в неї не виходило, а навпаки вона линула до хмар. Краплинка-Веселинка викручувалась, але все одно віддалялась від струмка.

Довелось їй змиритися з тим, що тепер вона буде жити на хмарках. Довелось згадати мамині повчальні слова про те, що кожна з краплинок колись перетвориться на пару, тобто на воду. тільки у газоподібному стані.

Лине краплинка по небу. Її домівка вже стала крихітним прожилком води. Раптом вона почула над собою якісь звуки. Повернувшись, Краплинка побачила комашку. У неї було поламане крильце. Комашка розповіла Краплинці-Веселинці про свою біду.

Не довго думаючи, Краплинка стрибнула на крильце комашці, декілька секунд посиділа на ньому - крильце загоїлось.

Комашка подякувала Краплинці-Веселинці й спитала: "Як тобі це вдалося?".

Караплинка відповіла: "Я - вода, маю надзвичайні властивості. Коли до мене ставляться з повагою і добротою, я зцілюю. А роблю це я тому, що про наш струмок не знають люди, і ми ніколи не бачили зла".

Довгий час Краплинка була на небі, але ніколи не забувала про сім'ю і дім, в якому виросла.

Настав час повертатися Краплинці-Веселинці додому. Аж трапилася біда: впала Краплинка на листочок. А через те, що була дуже легка, не могла скотитися в струмок.

Сонце сідало за гори, і на маленький листочок сіла комашка, яку врятувала Краплинка. Як тільки вона сіла, листочок прогнувся, і Краплинка повільно скотилася до струмка.

Радості не було меж.

А вам, друзі, порада: ставтесь з добром до всього живого, бо все у цьому світі повертається назад.


Ярослава Білозор

Казка про подорож сніжинки з вітром

Прийшла зимонька-зима,

Хуртовини принесла.

Землю вкрила снігом білим,

Гілля в іній онімілий.

Сніжній скатертині ні кінця, ні краю,

У полі сивий вітер та мороз гуляє.

Стоїть чарівна пора року - зима. Своїм білим холодним крилом вкрила дерева, землю, будинки. Вітер блукає серед іскристих гілок дерев, струшуючи з них пухнату ковдру. Снігурі та жовті синиці ласують червоними ягідками калини, що де-не-де залишилися на кущах. Чарівна магія природи змішує мороз та сонце, яке яскраво виблискує своїм золотим промінням, але не зігріває.

Можна годинами дивитися на могутні замети, які показують свою холодну велич. У легкій хуртовині кружляють парами сніжинки, вкриваючи яскраві білі простори.

Тут серед цієї білосніжної казки жила-була собі маленька сніжинка. Одного разу вона познайомилася з молодим вітром. Вітер сподобався сніжинці, а сніжинка - вітру. Він запропонував їй полетіти з ним побачити світ. Сніжинка погодилася вирушити з ним у подорож. Їй подобалося літати з вітром над великими горами, густими лісами, закованими льодом річками та озерами. Чимало побачила вона цікавого у світі. Але інколи вона дуже сумувала за своїми подружками, які залишилися вдома. Тривали новорічні свята.

Сніжинка любила водити хороводи зі своїми сестрами та подружками біля новорічної ялинки. Вона прохала вітер полетіти з нею додому. На що той відповів: "Чим тобі зі мною погано?" Сніжинка сказала: "Мені дуже подобається з тобою подорожувати, але зараз якраз Новорічні свята, і я завжди із сніжинками воджу хороводи біля новорічної ялинки." Вітер подумав і погодився полетіти з подружкою до неї додому.

Ялинка, сестри та подружки-сніжинки дуже радісно зустріли мандрівників. Сніжинки довго розпитували про пригоди та дивовижні речі, які ті побачили у світі. Потім всі разом вони закружляли біля яскравої ялинки у веселім танці.


Інна Крячко

Сонце невгамовно струменіло крізь прозору морську синяву. Океан напливами то наступав, то відступав ордами та ватагами ракушняку від покинутого, так сумлінно прикрашеного мертвими водоростями, прибоя. Десь далеко шуміли, нестримно гиготали дитячі голоси, вміло спліталися у фонову канву марини, що тягнулася так довго й нудно, як сам час.

Їхні ноги поступово провалювалися у вологий пісок, мішаючи його, немов тісто з подрібненого печива. Та це всього одна з тисячі прекрасних подробиць, котрі ті двоє, на диво, і не помічали. Вони так лагідно, приголомшливо щиро посміхалися, не криючись, просто в очі. Якщо це було насправді й морський бриз, що так ніжно цілував їхні обличчя, не бреше мені, то Vivat! "Така любов буває раз в ніколи".

Коли сонце почало обережно загортатися в оксамитові води надвечір'я, а море звично затягувало свою передмісячну елегію, пляжом простувала боса дівчинка, щоразу минаючи морське жабуриння. Її волосся було кольору абрикосового варення, безборонно розсипане по худеньких плечах, а її ще по-дитячому красивому лицю невгамовно розліталися тисячі мушок ластовиння. Вона невпинно, так журно бубоніла чи то собі, чи старому океану про щось дорогоцінне її серцю. Певно, загубила... Вода, пестливо приміряючи її золотавий ланцюжог, казала: "Не віддам!".

Після того, як зовсім смеркло так дивно зневідкіль виникла постать втомленого рибалки. Він мирно й вперто тягнув своє невеличке суденце через піщаний пляж, залишаючи по собі лиш довгу поодиноку смугу поміж сухого зела. Він наловив собі риби на вечерю і трошки на продаж, потім, цілком задоволений собою, точно ляже спати. Можливо, цей чолов'яга і є тим Гемінгуеєвським героєм. Можливо, його також звати Сантьяго і , коли він все ж таки ляже спати йому також будуть марити леви. На жаль, мені не дано цього знати.

Але я незламно переконана, що вода буде чекати їх завтра вранці, пообіді, ввечері і післязавтра також. Це є тим незримим, вічним, що буде завжди огортати своєю присутністю, приймати будь-кого у свої самотні обійми.


Vladik Huk

The River

It was a sunny day, the Sunday of July. I went with my family on a picnic next to an not too big river. Some time passed and everyone was relaxing on the sun, playing fun games.

However, I wanted to know about this river. So I went closer to the river, and I heard something. I thought it was the river, so I went closer. The river was talking to me. Well, not exactly talking, more like screaming. It asked for help, and I said "What's wrong?". The river said "Oh, person, please help me! Some bad people have toxified my water! Please help me!".

So I asked "What were you before you were toxic?". The river responded "Well, I was first just a stream. I loved moving to the sea. Soon, I became bigger and bigger and I became an river. I really loved being in the sea. But one day, some jerks toxified my water! I'm scared to go in the water. Just think, how many marine life I could kill! Fish, turtles, coral, and just think what would happen if I got into the sea! I would kill billions! Please, help me.".

So I told my family to clean the river. They listened, and started to clean the river. They removed every single trash they could find! Soda cans, Plastic bags, paper and bottle caps, and the river water started to look cleaner and purifier! The last word I ever heard from that river was: "Thanks".

Владислав Гук

Річка

Однієї сонячної днини липня, що припала саме на неділю, ми з сім'єю вибралися на пікнік на берег невеликої річечки. Гарно було відпочивати, всі гралися у веселі ігри, а потім розбрелися хто-куди.

Мені теж захотілося розвідати місцевість і я підійшов до річки ближче. І саме тоді я щось почув. Я почув голос річки! Вона розмовляла зі мною. Хоча це скорше було схоже на крик. Річка просила про допомогу! Я не міг їй відмовити, розпитував: " Що ж сталося?". Річечка просила: "Допоможи мені! Якісь погані люди забруднюють мою воду! Будь ласка, допоможи мені!".

Я почав розпитувати: "Якою ж ти була до забруднення?". І річка почала розповідати: «Я народилася маленьким потічком, що з радістю біг до моря. З кожним днем я зростала і ставала все більшою, аж поки виросла у річку. Мені так подобалося впадати в море, але ж якісь нелюди забруднили мою воду! Тепер я боюсь текти в море. Тільки подумайте, скільки морського життя я можу вбити! Рибки, черепахи, корали! Подумайте, що станеться, якщо я потраплю у море! Я би вбила мільярди живих істот! Будь ласка, допоможи мені...».

Я не міг більше чекати ні хвилини! Я розповів про все моїм рідним і ми взялися до роботи. Очищували річку якнайретельніше, намагалися прибрати все сміття, яке могли знайти - бляшанки, пластикові пакети, папір та кришки для пляшок. Річкова вода стала навіть виглядати чистішою! А останнє слово, яке я почув від цієї річки, було : «Дякую».


Валерія Данильченко 

На нашій планеті дуже багато всього цікавого. Сьогодні я побувла поблизу Індійського окекану. Мені навіть пощастило зануритися у нього.

Ще з дитинства я полюбляю прислухатися до природи і описувати почуте. Зараз я розповім про те, що почула з великих вуст океану.

По-перше, мені чувся тихесенький шум морського прибою, він лагідно ласкав білий пісочок на широкому узбережжі. По-друге, я чула веселе дзюркотіння прозорої води, мені здається, що це океан розмовляє із навколишньою природою. Величезний водяник. ніби повідомлює Флорі і Фауні погоду, яка буде впродовж цього і наступного днів. Інколи. мені здається, що коли океан неспокійний, посилюючи свої хвилі, щоб ми зрозумли, що йде якась небезпека.

Пірнаючи з підводною маскою, я мала змогу не тільки почути звуки підводних мешканців, а й добряче їх розгледіти. Коли хтось із підводного царства пропливає повз тебе, ти чуєш приємне дзюркотіння соленої води.

Загалом з розповіді Індійського океану, язрозуміла, який спокійний був у нього настрій, як він чудово ставиться до морських мешканців і до мандрівників, що приходять до нього у гості.


Каріна Іванова

 24 ТРАВНЯ 2018 РІК

Дорогий щоденнику, ти знаєш, що я люблю малювати - і от сьогодні, в пошуках нових пейзажів для своїх картин , я згадала про нашу річку. Мене ще до неї ніколи так не тягуло , як сьогодні. Буцімто, мене чекає щось незвичайне і цілком неймовірне! Взявши свій ,старенький, ще з дитинства моєї мами велосипед , мольберт (який ,до речі, причепила мотузкою до рами) я відправилась на річку.

Їхала я повільно, густим лісом. Промені сонця, що рідко пробивалися з-поміж верхніх гілок дерев, вихоплювали темно-коричневі стовбури старих дубів та білих струнких берізок. Під колеса лягав килим опалого листя та моху, а де-не-де виднілися перші грибочки. Вільна дорога нескорено звивалася ,немов , у веселий , вже майже літнй танок.

Кожна рчка починається з невеличкого струмка-наша не виняток. Я тихо сіла біля нього, прислухалась до дзюрчання, стукоту дятла, що був на старій, майже посохлій акації. Малювалася мені дивна картина, мов сидить засмучений козак, зморений голодом та тяжким боєм, п'є воду з струмочка й грає на кобзі, підспівуючи псні про Україну і рідний дім - славна картина вийшла!

Ще намалювала я калину, яка своїми червоними плодами схилилась до струмка. Калина- уособлює в собі образ молодої дівчини, яка над річкою занурилась у свої роздуми та почуття.

Пройшовши трохи далі по струмку, річка стає все ширше й ширше, її долина вкривається білосніжними ромашками з жовтими очками, синіми-синіми як то небо волошками та червоними маками! І тут малюються мені картини: сидять біля річки, в зеленому очереті з довгими косами, з рум'янцем на щоках ще зовсім юні чорноброві дівчата ,та вінкі пускають - ворожать, а за ними , на другому березі річки яскраво палахкотить сідяюче сонце, що своїми променями благословляє молодиць на добру долю.

Інша картина про вусатих рибалок , в вишиванках, у солом'яному капелюсі, що тихо у суботній ранок сидять на березі річки, забувають про всі свої справи і просто насолоджуються шумом лісу.

Дивні видались мені картини! Наче кожна з них - це невеличка історія, яку мені хотіла розповісти на перший погляд мовчазна річка. Неначе, проста річка, кожна її крапля, тендітне деревце, що біля неї росте, кожен його маленький листочок та струнка гілочка має свою глибоку, світлу душу та свої дзеркальні очі .


Анна Верещинська


Артем Ірха


Поліна Медведєва


#КонкурсГолосВод