голос лісу

Максим Кулиба

«Чуєш, хлопче, - каже ліс, -

Знов сміття сюди приніс!

Кинув посеред мене...

Ох, життя моє сумне!

Забруднили мене люди,

Тягнуть бруд свій звідусюди,

Ще й дерева вирубають, -

Зовсім міри вже не знають!

Від людей сама лиш шкода,

Плаче від людей природа.

Я уже, напевно, й звик,

Що не ліс я, а смітник.

Хлопче, ти запамятай:

В ліс сміття не викидай!

Бо як це продовжать люди,

То мене уже не буде, -

Буде звалище сміття,

Непригодне для життя.

Це межа, а на межі

Жити можуть лиш бомжі».


Анжела Колеснікова

Моя розмова з берізкою

Одного сонячного дня я завітала до березового гаю свого селища міського типу Костянтинівка, що на Краснокутщині, аби заховатися від спеки. У цьому лісі росте чимало дерев, рослин і квітів. Мою увагу привернула самотня берізка. Я присіла біля неї та почала слухати серцем її думки й почуття.

Вона розповіла мені про своє життя, тому цю розмову я вирішила переповісти Вам. Як я дізналася, мою берізку разом із її сестрами посадили ще в 2008 році містяни, які приїздили до мого селища на дачний період. Та деякі берізки прожили лише декілька років, а потім вони загинули із-за недбалості людей. Та, на щастя, моя берізка залишилася неушкодженою. ЇЇ віття ніби нашіптувало про те, що їй так часто бувало боляче й самотньо... І, зрозуміло, чому...

І раптом це дерево прошепотіло мені:

- Я бачу ти добра дівчинка і не нашкодиш мені. Мій біль і самотність я перемогла. Але рана ще зовсім не загоїлася. Моя душа і серце переповнені думками про те, що не можна змиритися з байдужістю оточуючих, із втратою рідних. Важко прийняти це за реальність, навчитися із цим жити. Адже ти розумієш, що в будь-який момент твоїх рідних може не стати. Тож, люди, насолоджуйтеся кожною миттю життя, яскравими барвами природи та бережіть тих, хто поряд і хто рідний.

Та як же ми, люди, допустили загибель ваших сестер-берізок? Чи байдужість, чи людська жадоба до березового соку призвели до цього? Не розумію...

- Що незрозумілого? Я бачила на своєму віку багато загибелі дерев завдяки людям! Бо так швидко й ліс загине, просто дуже багато дерев через людську недбалість втрачені. Шкода...

Інші дерева розповідали мені схожі історії. Тому мені було дуже прикро, боляче й нестерпно сумно через те, що люди так вчиняють. І їм, навіть, не соромно. У решті решт, вони ж такі, як і всі - ми, тільки що не говорять. Мимохіть, замислюєшся над тим, що нічого не відбувається без наслідків. І якщо будуть знищені всі насадження, - наша планета загине!

Тому я пообіцяла моїй подрузі-берізці: «Я сама посаджу і всім друзям скажу, аби щороку кожен із нас посадив хоча б по одній тендітній берізці. Разом із тим, моя планета Любові наповниться пахощами квітів, соковитістю трав і могутністю віковічних лісів - і перетвориться на зелений гай...»

Минуть роки... І віття вже дорослої білокорої берізки буде спонукати не мене, а моїх дітей, а згодом і онуків, до добрих справ!...


Поліна Медведєва


Крістіна Ходова 


Інна Крячко

Вітер тихо колосив польові трави обабіч дороги, пустотливо запускаючи тонкі пальці в кучеряве волосся. Він сонно похитував верхів'я дерев, ніби не нав'зливо пропунував свою сумбурну компанію, але ті не надто воліли приєднуватися до такого дратівливого діалогу.

Та я йшла собі, не замислюючись, ні про мету неочікуванної прогулянки, а ні значимість моєї необдуманої відсутності у таких, олюблених кімнатним пилом, чотирьох стінах.

Нагріте повітря стояло нидіючим стовпом, змушуючи мої вуста злипатися між собою, навмисне обливатися вишневим глеєм, потерпати від неможливості їхнього роз'єднання. Аж раптом, наді мною стрімко, як гірський орел або польовий кібець, пронеслася чорнюща ворона, щось несамовито каркнула й своїм смертельним крилом затулила моє розчервоніле обличчя, здається, на вічність від всеопалюючого ока сонця.

Ледь чутні відголоски дзюркотіння струмочка розтиналися поміж міріадів різноманітних мелодій літньої комашні, безголосих трав, грайливих пташечок і, якщо добре прислухатися, таких далеких приміських доріг.

Уроті було сухо й солоно від поту, що невпинно стікав самотніми крапельками рідини з лобу мені прямо в кутики губ, і вже востаннє спробувала їх на смак, коли, не приховуючи власної необдуманного ентузіазму, нестримано хлюпнула джерельною прохолодою у своє розпечене лице. Молекули водиці, немов зашкварчали на пательні, борячись з особистим мастилом шкіри, її олією чи банальним жиром.

Я зважила на такий довгий і виснажливий шлях, що вирішила хоч на мить загорнутися в тінь розлогих дерев, що зібралися навколо мене в дивне коло і, ніби перемовляючись між собою, як древні англійські енти, голосили про свою любов до прохолоди і води так жалісливо, так красиво.

Не хотілося б зізнаватися у своїй слабкості, що мимоволі все ж таки піддалася їхньому гіпнотичному всепоглинаючому співу й важкі повіки припали до ,зморених денним світлом, очей.

Старе древо дуба ожило, молоді осики закружляли в дивному танці, все швидше й швидше допоки моя свідомість не закружляла разом з ними, невпинно відділяючись від тіла та самої душі, по-дитячому невгавала: чи то вальсувала, весело блукала в вирі чогось нового, несвідомо прекрасного чи просто містичного. Аж раптом, мене почало нудити, картинка ставала чіткішою, повільнішою і один кард став просто знерухомленим цілим, ніби з каменю чи пластику, котрий постопово тьмянів і поміж ледь чутного шуму шелесту, що здавався просто фоном надзвичайно чудернацької пісні старих, виснажених часом й людьми, дерев: "Як сипле сонне сонце собі серпом із січня, собі сурму соромить, своїм сабе соромить...".

Я прокинулась з нелюдським роз'їдаючим болем у голові, згадуючи дивний сон, дивну пісню, бо навряд хтось повірить, що це було в заправду, навіть я сама. Тому піднялася, обтрушуючи одежу від трави та землі, що так любо пристала до моїх шортів, й почвала додому, люто розчухуючи чисельні укуси від ненависних комарів, цих вічно голодних істот. Вже сутеніло.


Матюк Ангеліна

Я пішла в ліс. І відчула щось ще досі не може повірити. Я стала до Клена. Клен це моє дерево. Лас сказав: ніхто не ❌піклується про ліс. Будь ласка -ти попіклуйся про нас. Мені було дуже добре в лісі. Я начебто знову народилася. І я побачила як ліс хитається. І я відчула радість)


Тутуков Матвій

Вишня і черешня

А вишня із черешнею

тихенько розмовляла...

А вітерець між гіллячком

в задумі мріяв сни...

І вишня для черешеньки

порадницею стала.

Сказала: «Що б не сталося, -

завжди чекай весни.

Весною квітнуть квітоньки,

Сади усі в піснях,

Весні радіють дітоньки...»

Черешня каже: «Ах!»


Гладій Ельвіра 

Зіхерайна, разом із Саденіею й Феріантером, ввійшли до стародавнього дрімучого лісу. Кожне дерево стрепенулося від її невеликої, але гнітюче-темної аури, а також від Ферової вогненної голови. Зіха гірко посміхнулася, помітивши таку зміну в атмосфері лісу.

«Які ж ці люди безтолкові...»

Створивши легкі потоки вітру навколо тіла, дівчина почала складний танець, обережними рухами вона заспокоювала дерева, траву, кущі, тваринок й птахів, розповідаючи про те, що не несе її небезпеки. Вона просто хоче дістатися до Озера. Через кілька хвилин настрій дерев змінився цікавим спокоєм.

«Ось так краще.»

На метрів сто не було жодної живої душі, якщо не брати до уваги безліч комах. Прекрасне відчуття єднання з лісом розтіклося по тілу, як в'язкий, теплий, найсолодший мед. Дерева говорили з нею. Наприклад, на іншому кінці лісу, Вони знищили кілька сотень їхніх братів. Сусідній ліс вже давно закінчив своє існування, й багато хто горів бажанням покарати їх, але дерева не мали потрібної для цього сили. Дехто просив Зіху допомогти. Згодом до неї й її друзів почали збігатися тваринки, й також просили допомогти. Фер, як дракон, не дозволяв собі показувати емоцій, але дівчата бачили, наскільки злим він був. Саді усім серцем співчувала кожному, хто звертався до неї. Ввійшовши трохи глибше в ліс, вона сіла на траву, погладжуючи найближчих тваринок й вислуховуючи всі їх скарги. На її обличчі грала співчутливо-добра посмішка, а в очах горіла прихована ненависть їхніх кривдників. Несподівано в лісі стало тихо. Всі боялися ворухнутися.

Вони прийшли. Пожирачі лісу. Знищувачі потомства.

- Може мені спалити їх? - вдавано нудьгуючим голосом сказав Фер.

- Я з тобою, - крізь зуби прошепотіла Саді.

- Нажаль так ми нічого не змінимо, - спокійно сказала Зіха. Її голова вже склала план дій. Демонеса зібрала всі свої магічні сили в крилах

Весь гурт як можна тихіше розповзся, в різні сторони, подалі від неї, під сховок рідного, безпечного лісу. Зіхерайна, тим часом, прийняла людський облік та зробивши крила невидимими. Вона багатозначно подивилася на Феріантера й Саденію. Кішка, відразу зрозумівши й послухавшись її, легко перетворилась на маленьку чорненьку кішечку, з неймовірно синіми очима. А от дракон виглядав дуже роздратованим.

- Ні, ні іще раз ні! - прошипів він, чітко вимовляючи кожне слово, - Я не буду цього робити.

- А що тобі ще робити? - весело спитала Зі, нахиляючись просто до його очей, - В тебе більше немає варіантів для того, щоб з'явитися у їхньому світі.

Невдоволено фиркнувши, Фер все таки почав перетворюватися на доволі високого молодого хлопця з смолисто-чорним волоссям й бірюзово-блакитними очима. Зіха лише посміхнулась йому, дістаючи з рюкзака одяг, і вручаючи його дракону. Демонстративно відвернувшись, він почав одягатися.

- Так який тебе план, Зі? - поцікавилася Саді, що весь цей час задоволено спостерігала за закоханою парочкою.

- Ну, все доволі просто. Від вас, пані бізнесвумен, потрібен план дій для створення найкращої та найвпливовішої компанії у цьому світі, - весело-змовницьким тоном сказала дівчина.

- Що справді?!! - аж підстрибнула Саді, але враз посмутніла, - А як нам дістати гроші? Ви повернетеся до старого ремесла?

- А що не зрозумілого? - не змінюючи свого тону, спитав Фер.

- Та ну, перестань, - не стримавшись, демонеса легко обійняла його.

- Сама перестань, - відповів їй дракон, звільняючись з обіймів, - Хто це казав, що у нас багато справ?

- Звичайно! Нам утрьох потрібно створити неперевершену компанію й перебудувати цей світ! - поганий настрій Зіхи остаточно зник.

- Не погана ідея для проведення часу, - всміхнувся хлопець.

- Ага!

«А ще врятувати цей світ...»


Олександра Яковенко

Ліс має в природі дуже велике значення. Вироблення кисню, місце існування тварин, їжа для звірів і людей, джерело матеріалу, захист людини від шуму тощо. Тому це не просто купка дерев, а ще й досконалий комплекс, скарбниця нашої планети. Для мене ліс завжди набував особливого значення - найзагадковішого місця на Землі. Він завжди викликав в мені суперечливі відчуття, віяв якоюсь потаємністю. Чому я так захоплювалася лісом? Я не могла дати відповідь на це запитання. До сьогоднішнього дня. Цей день міг би не мати нічого надзвичайного та не відрізнятись від інших днів нічим. Але саме через подорож до лісу цей день відзначився в моєму календарі як значуща подія. Ініціатором цієї експедиції була сім'я подруги-колеги моєї мами (машина, теж, до речі, була їхня). Коли вони запросили нас у цю мандрівку, ми радо погодилися. Нарешті можна буде відпочити від шуму та міських клопотів і повністю поєднатися з природою...

Ми їхали машиною приблизно дві години. Ось, нарешті, транспорт зупинився та ми по черзі почали виходити. Повіяло прохолодою. Повітря тут було чисте та свіже, не те що в місті. Довкола нас були найрізноманітніші породи дерев. Тут тобі і дуби, і сосни, і берізки з ясенами. Мішаний ліс, як-ні-як. Зрідка мовчання лісу порушував крик якоїсь тварини. Пташки хором заводили свої пісні. Прекрасна флейта іволги, тілікання щиглика, стукіт дятла, вони додають ще більшої чарівності. Сонячні промені проходили крізь крони дерев, освітлюючи землю. Атмосфера, що вирувала в лісі, перебільшила всі очікування, викликала в мене різні емоції та навіть надихнула на написання вірша. Ось пару рядків:

Ліс. Безмовна тиша.

Лише звіра чутно з далечі.

Луною розноситься його голос по глушині,

Доносячись до мене скрізь...

Від думок мене відволікли дорослі - настав час іти збирати гриби. Подруга моєї мами була вчителем біології, тому нам можна було не боятися натрапити на небезпечні та отруйні гриби. Взявши в руки кошики, ми розпочали своє полювання. На шляху нам трапилося багато цікавих речей, наприклад, пеньок, схожий на вовка. Спочатку ми дійсно подумали, що то справжній вовк, адже ми дивилися на нього здалеку. Але потім, придивившись, ми зрозуміли, що це звичайний пень дивної форми. Гриби ми шукали скрізь: під кущами, біля дерев, під листочками тощо. Не завжди наші пошуки закінчувалися успіхом. Але, все ж таки, ми дещо «вловили» (не забуваючи, звісно, зрізати ножом). В наших кошиках з'явилися білі гриби, лисички, рижики, тощо. У кінці нашого полювання я вирішила перепочити під деревом, яким виявився дуб. Його стовбур був настільки великий, що ми усі разом все одно не змогли би його обійняти. Сидячи під деревом, я відчувала нерушимий спокій, віддаленість від людства та повну гармонію з природою. Перебуваючи в лісі, можна вловити ту хвилину, коли немає ні образ, ні сумнівів. Величний, безтурботний, могучий ліс не поспішаючи існує в цьому світі. Ліс - це, можна сказати, стіна світу, утворена з дерев. Подумки я звернулася до них: «Що ви думаєте про нас сьогодні? Які історії ви могли б розповісти? Чи знаєте ви щось таке, що могло б змінити людське життя? Наше існування для вас - трагедія, радість?..» Та звучно-дивні дерева лише тихо скрипіли, холодно ігноруючи мої слова. Можливо, вони приховували правду, не бажаючи казати свою таємницю. Цього я не знаю напевно. Проте, одне я можу сказати точно: я унесу с собою образ лісу, і він запам'ятається мені на все життя.


Маша Ірха

Хутір, у якому я проживаю, своїми околицями тулиться до величезного лісу. Тому ліс для мене - це щось особливе, надзвичайне, рідне і близьке. Тут я часто буваю зі своїм батьком. Саме він навчив мене любити ліс, слухати його тишу і чути його голос, спілкуватися із ним. Люблю прогулюватися лісом у різні пори року, але по - особливому відчуваю себе навесні. Навесні душа співає від веселощів, серце хвилюється через щасливе збудження та передчуття чогось нового, світлого, теплого. Це вже знайоме почуття, але щороку воно дивує та приносить багато радісних хвилин. Хочеться дихати на повні груди, зняти обридлі за зиму куртку й шапку. Весна - найчудовіша. Є у мене улюблене місце відпочинку у лісі - під розлогою кроною старезної липи. Саме сюди я цього року запросила своїх однокласників на пікнік. Сьогодні я знову була у лісі, аби поспілкуватися з ним . Ліс зустрів мене тихим шелестом та вранішньою прохолодою. Зупинилася біля білокорої берези, обійняла її, не зумівши зімкнути рук, притулилася своїм обличчям до ніжної, гладенької кори і сказала: « Березо, ти тут належиш до лісової старійшини , розкажи, про що ти думаєш, що тебе турбує?». Стояла мовчки, заплющила очі і слухала. А дерево від імені усього лісу ділилося сокровенним. « Багато уже мені літ. Бачила чимало на своєму віку, але те, що зараз коїться з лісом тривожить мене. Все частіше спокій нашого лісового царства порушують своїм шумом і ревом потужні машини, від коліс яких залишаються глибокі рани на землі, гине флора і фауна. Боляче чути і бачити, коли зі стогоном , востаннє змахнувши своїми вітами, ніби просячи про порятунок, додолу падають зрізані найкращі, наймогутніші дерева нашого лісу. А як важко стало дихати, груди стискаються від того смороду, яким кроплять поля, що оточують ліс. Від нього гине тваринний світ лісу, брудні потоки після дощу стікають під наше коріння, спричиняючи болісні опіки. У лісі все більше з'являється різного непотребу: пластику, поліетилену, інших відходів, які залишаються після відпочинку галасливих компаній. А то і нерідко , спеціально, люди зі своїх обійсть привозять і викидають на узліссях. Мало тепер дбають про молоді насадження , користуються бездумно тим, що виплекали предки..» Слухала розповідь і серце стискалося від болю. Так , це гірка правда. Це те, про що не можна мовчати. Потрібно кожному із нас брати активну участь у захисті лісу, у примноженні його багатства. Доносити до свідомості людей, що ліс - це наші легені, це запорука природнім катаклізмам, це те, без чого загине наша планета! 


Зоряна Іванова

Поза озером, лужком, 

 Обрій котиться ліском, 

Ген дерева зеленаві 

Пестять хмарки кучеряві. 

Ліс той люди посадили, 

Доглядали та ростили, 

 Ось і виріс красень там 

Тішить око вам і нам. 

Ніжні діток рученятка 

Лляли воду із горнятка, 

Пригортали землю влучно, 

Щоб деревам було зручно. 

Вправний воїн лісівник - 

Перший в лісі рятівник, 

Службу вірну він несе,- 

Дбає в лісі геть про все. 

Зі звіриною у дружбі 

Як удома, так й на службі, 

В нього серце золоте- 

Дбає там про се й про те. 

Щоб у злагоді бір ріс - 

Духа має кожен ліс, 

І замовити слівце 

Зможе тихе джерельце. 

Ось берези у гайочку 

Поставали у рядочки, 

Їхні гілочки ласкаві 

Гріють душу Клаві й Саві. 

Дуб звеличено стоїть - 

Він на варті кожну мить, 

Щоб порядок в лісі був, 

Кожен про закони чув. 

Там осиченька тонка, 

Мов та дівчина струнка, 

Плавно стан свій вигинає, 

 Та й на явір споглядає. 

Той же гордий красень лісу- 

Підніме важку завісу, 

Пильним оком обведе - 

Думу він свою веде. 

Ліс - найбільшеє багатство, 

Проживає там і птаство,- 

Кожен ранок пісня чудна 

Заливає край усюди. 

Дві синички - щебетунки 

Люблять лісові дарунки. 

Гай невтомно облітають, 

Та й до вечора щось мають. 

Соловейко тішить душу - 

 Слухати його я мушу, 

Бо без цього чаклуна 

В лісі зникне вмить луна. 

Край дороги на пеньочку 

Розмістилися грибочки, 

Капелюшки їх рум'яні 

Лізуть в кошик Вані й Мані. 

Червоненькі ягідки 

Люблять діти та батьки, 

Із корзинкою швиденько 

В ліс біжать вони раненько. 

Є ще різна звірина 

Любить ліс також вона, 

Душе бору зберігає, 

Ключ до серця його має. 

На планеті гармонійно 

Та в людських руках надійно, 

Зацвіте природа пишно 

Гарно, любо та розкішно. 


#КонкурсГолосЛісу