історії дерев

Анна Шкорба

Біля нашої школи, в яблунево-грушевому саду, розташоване дуже цікаве дерево з дуже цікавим походженням. Всі бачать його зовнішню красу, але внутрішню, здається, вдалося розпізнати лише мені...

Навесні, рано вранці, за звичаями дикої природи, летіла зграя ластівок. Вони вирушали на полювання. Хто харчувався смачними комахами, а хто збирав потрібні будматеріали для власної домівки. Мене прихопила одна із них. Маленьке, темно-сіре насіннячко міцно затисла у дзьобі та почала підніматися у небо. Вітер куйовдив пір'ячко, збивав зі шляху та заважав крилам, тому ластівка не стрималась та викинула мене в садку. Одразу мене пройняв холод. Згодом вітер посилився, міцні дерева навколо зривали своє свіже листя та піднімали свої тяжкі гілля. Я повністю зрозуміло, де я. Я у чиємусь стовбурі!

Незабаром по небі пробігла біла хвиля та загуркотів грім. Почалася гроза. Холодна, жорстока, нестерпна. Прозорі краплі дощу раз у раз вдаряли у мене. Але завдяки ним я відчувало силу й мужність.

Під вечір усе стихає. Стихають шум листя, удари води по трухнявому стовбурі та гуркотіння. Останнє, що я пам'ятаю, це раптове світло блискавки по всьому небі та неперевершеної сили грім, здається, зовсім неподалеку мене. А потім спів. Спів ластівок. Ні, не тих, що покинули мене в цьому дикому місці, інших. Здається, їх спів відлунням пробігає по всій моїй новій домівці. Я відчуваю силу в своєму тілі та враз розумію, що збільшуюсь. Зміни невеликі, але я ж їх відчуваю! Подумавши, я доходжу до думки, що мені потрібні соки ґрунту, на якому я лежу. Кінчик мене впивається в землю, якої досить багато у цьому трухнявому дереві. Поживні речовини та вітаміни надходять у моє тільце, зміцнивши та збільшивши мене. Надзвичайно приємне відчуття!

За моїми розрахунками, минуло 6 днів та 7 ночей. Зараз триває 7-ий день. Весь час було дуже спекотно та сухо. Я висмоктало майже всі соки з ґрунту, який знаходиться під мною. Через невимовно тяжку весняну спеку я вкриваюся малесенькими краплинками роси, які виділяються з мого тіла для захисту. Також я достатньо швидко росту. Я вже не маленьке насіннячко, я міліметрових розмірів пагінець, який хоче далі розвиватися, але не має можливостей.

Я у відчаї! Сили закінчуються. З'являється слабкість. Невже це все? Але я хочу жити! Хочу радіти співу пташок, голосу вітру, теплу сонця, приносити користь дорослим та плоди дітям. "Хочу та буду жити!"- кричу я, але тремчу від кількості злості в моєму маленькому тільці.

З думок мене вириває крапля. Потім друга. Звертаю увагу на те, що палюче весняне сонце закрите темно-блакитною хмарою. Невже? Радості немає меж. Знову я відчуваю ту ж силу, що вперше. Краплі вдаряють з усією силою у ґрунт, поряд зі мною. Згодом я помічаю, що трухнявий стовбур не такий вже і трухнявий, а насправді це велика груша, яка навіть приносить плоди. Я відчуваю дихання цього дерева, ріст його коренів. Виходжу з думки, що ґрунт під мною потрібен не тільки мені. Отже, моє життя у чиємусь житті!

Поки я розмірковую, дощ продовжує іти, наповнюючи своїми складниками все живе навколо. Незабаром він стихає, швидко визирає сонечко та на допомогу йому приходить веселка. Ластівки знову починають співати свою дзвінку пісеньку, а живі організми продовжують рухатися у заданому їм тонусі та ритмі. Це ще не кінець!

***

Ранковий туман торкається до мого листя. Я прокидаюся, невимовно радіючи тому, що бачу. Завдяки гарній погоді та всім можливостям я за короткий період значно збільшуюсь. Тепер я міцне стебельце, яке росте з могутньої груші. До речі, моя сусідка дуже привітна. Саме від неї я дізналася, що люди називають мене горобиною. Ловлю себе на думці, що знаходжусь тут вже місяць. Хм, цікаво, у мене ж будуть плоди?

***

Зовсім скоро закінчиться літо. У цю чудову місцину прийдуть школярі, які ласуватимуть плодами моєї сусідки. У мене ще немає плодів, але груша каже, що вони з'являться наступної весни. Виявляється, просто так їх їсти не можна, адже вони є лікарськими та використовувати мої ягоди потрібно тільки за призначенням. Я вже настільки велика, що можу все чути та бачити сама. Нам з грушою не тісно, а навпаки-тихо та затишно.

Я радію кожному дощу, адже розумію, що навіть грибний дощик допоможе у скрутній ситуації таким рослинкам, як я.

***

Незабаром прийдуть перші холоди. Буде холодно, вітряно та морозно, а згодом з'явиться перший сніг, притрушуючи усе довкола. З підтримкою моєї сусідки я переживу зиму та навесні викину рясні кетяги плодів.

***

Минуло близько 10-ти років з першої появи мене у цьому саду. Я пережила багато. Слабкість, неприємності, холод, голод-все це позаду. Зараз я міцна струнка горобина, яка росте прямо з стовбура груші. Скажете, що я зробила неможливе? Ні. Я просто занадто сильно захотіла жити, я боролася та боротимусь за своє життя!!!

*далі буде*

P.s.прошу вибачення за те, що не маю змоги надіслати вам фото нашого шкільного чудо-дерева через неприємні погодні умови. А також пробачте за помилки ; - )


Ангеліна Фрошина 

Багато років я живу на світі,

І ось прийшла моя пора.

Чи не прорубати вам коріння ці,

Вп'ялася в них гостра пила.

Багато бачив: поцілунки

І плач дівчиноньки однієї.

Коли вона сидить, сумуючи,

І залишає рідний дім.

Як хлопець поруч для дівча

Червоні квіточки зривав

І біг той ,без зупинки

Щоби вручити ,те що приховав

Своїх він почуттів, а я все бачив,

Як зароджується любов.

Ні, їх зовсім не ненавидів,

В їх жилах закипала кров.

Я від дощу їх закривав,

Коли стрічались в темній ночі.

Адже в цей час і я не спав,

Та листям покривав всю землю .

Майже до неба я доріс,

Пора прощатися з цим місцем.

Адже хлопець, що садив тут рожі

Зрубав на прохання дівчини своєї

Залишився від мене лише пень,

Що цвіль бурхливо покриває.

До нього приходить старий дід,

І пісню тихо наспіває.

Привіт, мій старий добрий друг, -

Тихенько шепче він недовго.

І рожі розквітають раптом,

Як нагадування минулого.

Автор знайдись!

Деревья

Классификация деревьев

Деревья подразделяются на хвойные и лиственные. Ученые относят хвойные деревья к голосеменным растениям, потому что их семена образуются на деревянных чешуйках шишек. Лиственные деревья принадлежат к покрытосеменным, потому что их семена формируются внутри плодов. Сосна, ель, кедр, лиственница и пихта относятся к деревьям хвойных пород. Они называются также вечнозелеными растениями, потому что круглый год покрыты тонкими иглообразными листьями. Лиственные деревья - дуб, тополь, клен, береза, ольха и конский каштан - осенью сбрасывают листву.

Три части

Три основные части дерева - корни, ствол и листья. Корни всасывают из почвы воду и питательные вещества. Ствол поддерживает крону, а также переносит органические вещества и листья при помощи системы трубок. В свою очередь, листья вырабатывают питание для остальных частей дерева. Фотосинтез

Листья - это химическая лаборатория дерева. Во время процесса, называемого фотосинтезом, солнечный свет взаимодействует с веществом, содержащимся в листьях, - хлорофиллом (он же придает листьям их зеленый цвет).При этом из молекул воды и двуокиси углерода путем перестройки их атомных связей образуется крахмал и сахар, необходимые деревьям для роста. Кислород в этом процессе является побочным продуктом, и поскольку он не нужен для дыхания растений, то возвращается в воздух.

Листья

Листья растений используют солнечный свет в качестве источника жизненной энергии. Кроме того, листья выделяют необходимый для дыхания человека кислород. Листья - это настоящая фабрика, поставляющая пищу растению. Листья бывают самых разных форм и размеров, и по ним мы можем различать растения. Узор на поверхности листа, образованный множеством жилок, - это часть целой системы трубочек, по которым бежит вода, несущая питательные вещества всему растению. Большая жилка, которая проходит по центру листа, называется главной жилкой.

Строение листа

Лист устроен так, чтобы поглощать максимальное количество солнечного света и сокращать потери воды. Жесткие жилки помогают листу разворачиваться навстречу солнечным лучам, а так как его жилки прозрачны, то свет с легкостью проникает в слои хлоропласта. Внешний слой листа, или кутикула, обладает водоотталкивающими свойствами, а большинство пор находится на нижней стороне листа, будучи защищенными от иссушающего ветра.

Испарение

Листья помогают также извлекать из почвы влагу. По мере того как вода испаряется через крошечные поры (стоматы) на поверхности листа, для ее возмещения корни втягивают из почвы новые порции воды. Каждая пора находится между двумя клетками -"стражниками",которые могут открывать и закрывать пору, управляя таким образом процессом испарения. Затем вода поднимается по маленьким трубочкам - водным сосудам, разнося питательные вещества по всему растению.

Польза от деревьев

Деревья относятся к первым природным ресурсам, которыми воспользовались люди. Они давали топливо для костров, из них строились жилища, делались орудие труда и оружие. Фрукты и орехи употреблялись в пищу. В настоящие время 2 млрд человек в развивающихся странах по-прежнему используют древесину в качестве топлива. Строительная и мебельная промышленность также потребляет огромное количество досок, фанеры и древесностружечных плит. Древесная масса применяется для производства бумаги и искусственных волокон.

Окружающая среда

Деревья помогают сохранять атмосферу здоровой и чистой, поскольку поглощают из воздуха углекислый газ и выделяют кислород, который не используется в процессе фотосинтеза. К тому же они защищают почву от эрозии. Их кроны и ветви задерживают ливневые потоки, корни укрепляют почву и предохраняют ее от размытия. Вот почему столь важно сохранить тропические леса в Индонезии и Бразилии, а также леса в других регионах нашей планеты.


Автор знайдись!


Автор знайдись!


Родовое дерево

Это было в прошлом веке, то есть в 1987 году. Прадедушка строил дом. Его дети, на то время, были все женаты и помогали его строить. Когда все работы были закончены, пришло время сажать деревья. Прадед очень тщательно подбирал деревья для будущего сада. Он мечтал, чтобы его внуки смогли вкусить все плоды, которые росли в саду. Прадед посадил яблони, сливы, груши, черешни, персики, и елку. Все деревья прижились, и весной цветут пышным цветом. Внуки были маленькие и им, больше всех посаженных деревьев нравилось елка. Она была маленькая, пушистая, настоящее лесное чудо. Елка росла очень медленно, и внуки любили мерить свой рост по высоте елки. И каково же было удивление, когда они летом приехали к дедушке с бабушкой и не узнали свою красавицу. Елка была выше них: "Как это могло случиться?", - спрашивали они у дедушки." Она же с нами одного года, а выше нас?". Дедушка только улыбнулся. На Новый год дети украшали елочку цветными шариками. Весело встречали праздник. Лепили возле деревца снеговика. Водили хороводы и веселились. Зимой около елки, строили снежный дворец, а летом густые ветви защищали от палящего солнца. Птички летом на елке строят свои гнездышки, а зимой на ветвях прячутся дикие голуби. Пушистая хвоя защищает их от сильных холодов. Вот какая величественная красавица растет возле дома моего дедушки. Возле этой елки любил играть мой папа с братьями, а теперь люблю играть я. Более 30 лет украшает нашу усадьбу стройная лесная красавица.


Денис Овчинніков

Подорожуючи п'ять років тому з батьками по Криму, ми завітали до Воронцовського палацу. Там менедуже зацікавило одне дерево. Я хочу Вам про нього розповісти :

Цей платан ще досі росте у дворі Воронцовського палацу, в Алупці. Він був посаджений у 892 році, а майже через тисячу років навколо нього побудували палац. Це дерево пережило епоху візантійскої влади в Криму, епоху Половців, Кримське ханство, Російську імперію, владу СРСР. За цей час платан бачив мільйони різних людей. Він навчився з першого погляду відрізняти лінивих від працьолюбних, чесних від брехунів, щедрих від скряжистих, жорстоких від добросердних. Якби розум цього платану передати людям, то і сотні мудреців невистачило би, щоб його охопити. Безумовно платан радів, коли бачив проявлення доброти та милосердя.

Дерева - найчистіші та найправильніші організми на Землі: вони не приносять жодної шкоди, а тільки допомагають людям. Наприклад цей платан забеспечує кисень для 8 людей. Його коріння уходить на десятки метрів у товщу ґрунту та кожний сантиметр коренів торкається тієї епохи в яку цей ґрунт утворився. Таким чином старі дерева знаходяться одразу і в теперішньому і в минулому.

На жаль ні якої фантастичної історії з цим деревом не пов'язано, але я вирішив написати про нього, тому що воно настільки старе, що саме стало історією.

Данілова Катерина

Не повторна краса природи у нашій милій Україні. Вона нагадує своєрідну галерею картин, адже скрізь і всюди безліч мальовничих куточків. Здавна славиться Україна розкіш'ю своїх лісів та дібров. Нам потрібно пильно наглядати за ними, щоб не втратити такий цінний матеріал.

Ось так,як ми це зробили з моєю бабусею. Було це давно, десь років 8 назад. Тоді я тільки збиралась піти до першого класу. Ми посадили саженець горіха. Бабуся промовила « Якщо ти будеш гарно навчатися,то й дерево виросте, велике та струнке, буде радувати нас своїми плодами, а інакше - дерево зав*яне. Вирішувати тобі, чи давати йому право на життя». Надаючи мені відповідальність за дерево,вона гарантувала моє гарне навчання. Спочатку деревце було маленьке та тоненьке. Але минули роки і дерево стало великим з міцним стовбуром.

Абгарян Дарія

Давня історія мудрого Дуба

- Дідусю , Дідусю !

- Що Онучку ?

- А це правда , що колись на нашій галявині була битва козаків і цих , як їх ... О, татарів ?

- Правда . Я тоді був ще молодим Дубком , а нашої пані Кринички й зовсім не було . На її місці протікав дядько Струмок , який ніколи не говорив зі мною , бо дуже поспішав . Здається ,мало б залишатись так спокійно і весело та ось одного дня до нас прийшли татари , вони нищили все живе і не живе . Вороги просувались все ближче і ближче до українців , які ніколи нас не ображали . Але українці теж не пасли задніх , бо за лічені хвилини перед нападниками з`явилось з тисячa наших воїнів .

Найбридкіший з татар , розсміявся , адже для них тисяча мечів , як купка мурах . Раптом закувала зозуля . І хоч я був іще малим , але зрозумів , що то кує не птаха , а хтось інший . Коли пташина перестала співати козаки кинулись в бій ,продумавши все до дрібниць , вони розділили військо на три частини : одна стояла перед ворогом , друга сховалась у діброві з права , а третя - у комишах з ліва . Татарам нічого не лишалось , як утікати .

- Діду , а як ти врятувався ?

- Мене онучку врятував струмок . Він поспішив до хмари і викликав дощ ... Давно це було... А зараз давай спати .

- Давай.

Мабуть і дідусю Дубові і його Онукові й по цей час сняться солодкі сни.

Анна Варакута

Привіт! Мене звуть Порічка. Ви зараз трохи здивуєтесь, але я - верба. Так-так, вам не почулося, я справді дерево, яке вміє робити все, що й звичайні люди, але єдина відмінність - це моя статична позиція, яка ніколи не змінюється впродовж життя.

Я висока та розлога лісова верба, яка зачаровує кожного, хто побачить мене хоч на секунду. Мої потужні зелені віти велично спадають з міцних гілок, утворюючи холодок, під яким часто ховаються діти та дорослі від пекучого літнього сонечка. Ось в один такий жаркий літній день, коли сонце, здавалося, оскаженіло, піді мною заховалася дівчинка, яка й назвала мене Порічкою, аргументуючи це тим, що я знаходжусь близько біля річки. Це ім᾿я гарно прижилося і мене почали називати так всі в нашому селі. Вже й дівчинка ця стала бабусею, а ім᾿я досі ніхто не забуває.

Ось так я і живу, спостерігаючи за народженням людини і аж до самої її природної смерті. Я однаково з усіма засмучуюсь і тужу за людиною, якої не стало. А коли буває аж занадто тужливо, я опускаюсь якомога нижче, намагаючись дістати вітами до води, щоб поділитися з річкою своєю печаллю.

Зараз в мене є одна-єдина подруга - дівчинка Софія. Тільки з нею я можу дозволити собі розмовляти, бо напевне знаю, що вона мене не викаже. З нею ми познайомились, коли вона приходила до мене плакати кожного дня минулого літа через постійні сварки батьків і непорозуміння з однолітками, які намагалися уникати її. Софія виявилась надзвичайно розумною дитиною, з якою можна поговорити навіть на дорослі теми. Я давала їй поради, як помирити батьків і відновити дружбу з однолітками, а вона уважно слухала і запам'ятовувала. І тепер це ще колись бідолашне дитя стало гарною подругою, з якою всі хочуть товаришувати, а батьки більше не сваряться. Як у неї це вийшло, спитаєте ви? А це я вже, мабуть, залишу в секреті, бо це досить радикальні методи, які підходять далеко не кожному.

І на останок хочу розповісти великий секрет, який вас неодмінно здивує. Однієї темної та похмурої ночі, коли всі вже давно бачили кольорові сни, я ніяк не могла заснути, споглядаючи на повний місяць. І раптом побачила не дуже яскраве, але кольорове світло у вигляді маленьких крапочок, яке засвічувало увесь ліс. Ці крапочки були схожі на зірки, але головна відмінність - колірна гама. Я бачила синій, рожевий, помаранчевий, червоний та ще дуже багато чаруючих кольорів. Поступово ці крапки почали наближатися і через якусь мить вони були вже впритул біля мене. Я так злякалася, що намагалася навіть не шелестіти листям від поривів легенького загадкового нічного вітерця. Я спробувала заплющити очі і не дивитися на ті крапочки, але моя допитливість перемогла і я, розплющивши очі, почала обережно розглядати тих створінь. Це були малесенькі, розміром з людську долоню, кольорові феї, в яких світилися крильця. Вони метушилися і перешіптувались на невідомій для мене мові. На той момент я не розуміла, що їм треба і чому вони прилетіли. І тільки зараз я знаю, що вони шукали собі домівку. І знайшли. Феї ховалися під кору дерев і залазили в покинуті дупла пташок. В мені, наприклад, живуть сто квіткових фей, крильця яких зеленого кольору.

Ось такий я знаю секрет, який ніколи нікому не розповім, навіть Софії. Про це ніхто не повинен знати, бо тоді станеться щось жахливе. Сподіваюсь, ви не розкажете мою таємницю?


 Данильченко Валерія

Колись давно, ще коли над нашою планетою маярів прапор зла і нахабництва, в самій хащі лісу, який навіть не мав назви пробився маленький паросточок, що дав початок малому дереву. Це дерево бачило дуже багато чого від початку розвитку людства до закінчення його формування (хоча хто знає може воно ще формується). В стовбі цього дерева були деякі нерівності тому, що бачило воно не мало і пережило дерево багато почуттів і страх, і радітсь,і горе, і страх, і безвихідність, і ненависть. Зараз я розповім про те, що бачило це дерево від початку і до кінця.

Коли дерево було ще маленьким кущеком (в ті часи ще були первісні люди) воно було дуже маленьким, тому нічого не розуміло і мови про ті часи йти не буде.

Коли дерево було 800-900 років, люди почали розводити худому, вирощувати господарські культури, будувати хатини. Колись у ті часи територія одного з міст колоній разширилася до такої величини, що прийшлось рубати ліс! Так люди і зробили, але коли дішла черга до нашого дерева, люди вдаривши по ньому раз, другий зрозуміли що не подолають велетня. Тож вони вирішили навколо нього побудувати головну вулицю міста, а саме дерево зробити символом своєї місцевості. Вони казали що їхнє місто таке ж сильне і мужнє це дерево.

Довго простояло це місто, доки не прийшли сусіди з війною. Довга запекла бійка точилася між ними. І в кінці-кінців, сусіди вкрали територію. Через деякий час люди з міста зникли, а на місці де стояло дерево знов постав густий ліс.

В дерева був друг - маленька пташечка, яка завжди прилітала до дерева і розповідала йому всі цікаві новини. Також вона завжди дзьобала дерево в гілочку в одне і те ж саме місце. Одного сонячного дня пташечка не прилетіла, і через тиждень її друзі птахи прилетіли і повідомили дереву про загибель пташечки. Довго сумувало дерево, але як кажуть ,,Час лікує". На згадку про пташку в дерева залишився слід від її клюва.

Через ще декілька сторічч вже в наші часи навколо дерево люди зробили заповіідник, де в дерева завжди будуть друзі а головне те,що ніколи і ніхто цей заповідник не знище.

Ось така захоплива історія старезного дерева.


Галина Канюка

Берека

Дар'я Колєснік

Весна.Талий сніг напуває землю , а сонечко її зігріває. Все живе прокидається, чутно спів пташок . Ця пісня лунає далеко-далеко , її чує кожна стеблинка. До тепла і сонця потяглися комахи й рослини. Ось-ось буйно зазеленіють садки. Дерева зашелестіли гіллям.,,Як хороше,що прийшло тепло!-стрепенулася береза .- Зимовий сон був довгим , але настав прокидатися." Разом з усіма прокинувся маленький паросточок. Це була його перша в житті весна .Старші побратими- дерева підняли своє віття високо вгору, щоб сонце скоріше допомогло їм розпустити листячко. 

- Яка краса!- прошепотіло маленьке.

- Я багато раз чув про те , як тут добре, ще коли був насіниною .Але побачити й почути- дві різні речі...

Йшли роки й паросточок став великим креслатим деревом. Він знав багато різних речей Дерево часто дивувалося, як ми , люди , не помічаємо такої краси навколо :неба, сонця, хмар, зірок - всього найпрекраснішого, що створила природа.Натомість ми все це знищуємо. Тому й не чуємо про , що розмовляють дерева. Напевне , літом та весною немає нікого щасливіше них, адже вони можуть співати з птахами, грати з вітром ховаючи його в своїй кроні, перешіптуватися і ділитися секретами один з одним. Люди , озирніться , хіба не бачите , як вони страждають? Невже вам приносить задоволення дивитися на зламанні гілки? Зрубане дерево - те саме, що й вбита людина. Вони не завдають нам шкоди, навпаки лише приносять користь. Не забувайте, що дерева це-легені планети, завдяки їм легше дихати. Вони захищають нас від спеки, дають нам смачні плоди. А ми... ми лише вбиваємо їх десятками,сотнями. Задумайтесь над цими словами, бо одного дня ви прокинетесь посеред пустелі, де ще кілька років тому буйно цвіли садки , співали птахи, шелестіли трави...


Валерія Кобернюк 

Про що розповіло дерево

Представлюсь вам: я - дуб широколистий,

Росту обабіч старого шляху,

І років мені більше вже, ніж триста,

Багато бачив на своїм віку.

Колись давно на цьому саме місці

Вацько побудував собі шинок,

І щоб було де в затінку присісти,

Він посадив малесенький дубок.

Я швидко ріс і сили набирався,

До сонця віти стрімко простягав,

Із вітром і дощем весело грався

І за життям в шинку спостерігав.

Вацько гостей тут частував завзято,

Вмів гарно запросить і пригощать,

Тож незабаром купка інших хаток

Навколо шинка стала виростать.

Так на шляху із Києва в Житомир

З'явився хутір, Вацьковим назвали.

Ой, як же жити добре було в ньому,

Там моя молодість минала.

Жили тут люди працьовиті, -

Тому росло і ширилось село, -

Пшеницю сіяли, овес і жито

І завжди поважали ремесло.

Розводили корів, свиней і кіз.

Побіля пасік метушились бджоли,

Навколо хат обплівся верболіз,

І пахли чорнобривці й матіоли.

А поряд життя на шляху вирувало,

Ходили пішки й їздили по ньому,

Вночі і вдень кудись всі поспішали:

На ярмарок, у гості чи додому.

Дорожні в шинок часто завертали, -

Тут двері завжди навстіж всім були, -

Відпочивали, коней напували -

І далі спішно їхали чи йшли.

Бувало, й козаки в нас зупинялись,

Вертаючи з далекого походу,

Коней побіля мене припинали,

Пили сивуху так, неначе воду.

О, славні були хлопці, що й казати,

Сини-орли у неньки України,

Уміли гідно край свій захищати

За віру й волю бились до загину.

Ще часто на травиці піді мною

Відпочивать прочани присідали,

До Лаври йшли і влітку, і зимою,

Простить гріхи у Господа благали.

Свій вузлик розв'язавши невеличкий,

Шматок сухого хліба діставали,

Просили в шинкаря попить водички

І далі знову в путь вони рушали.

Купці товар на ярмарок везли,

Вози, ущент наповнені добром,

Тягнули ледве коні чи воли,

Аж курява здіймалася стовпом.

А вечорами бачив я картину:

По чоловіка у шинок йшла жінка

І била макогоном його в спину,

Бо він пропив останню вже копійку.

А ще я чув, як гарно тут співали.

Той спів летів аж ген до небосхилу.

Із піснею тут сіяли і жали,

Весілля грали і дітей хрестили.

Але, на жаль, були такі часи,

Що гучна пісня раптом затихала,

Коли татари дикі у ясир

Сердешних українців гнали.

Також було мені дуже шкода,

І невимовна туга огортала,

Як зморені і темні, мов біда,

Мої селяни з панщини вертали.

Замучені, що аж дивитись лячно.

За що ж то, бідні, так страждали?

Бо граф Ільїнський ненаситний, бачте,

Сказав, що знову буде йому мало.

Та українці - волелюбні люди,

Тож бачив я і чув багато раз,

Як селами поліськими усюди

Повстанська хвиля бурею неслась.

Вітри революцій отут пролітали

І шквали громадянської війни.

Ой, леле! Один одного вбивали

Одного батька ріднії сини!

А якось на світанку теплим літом,

Коли весь ліс солодкий бачив сон,

Настав неначе раптом кінець світу -

Із неба градом сипонув вогонь.

Земля здригалась, полум'ям горіла,

Ліс обімлів аж від жахіть і лиха,

Від страху моє листячко тремтіло,

Неначе я не дуб вже, а осика.

А потім партизани в ліс прийшли,

І ми гіллям своїм їх прикривали,

Щоб, не дай Бог, їх німці не знайшли,

Короткий сон бійців охороняли.

... Село із часом розросталось,

Привітно зустрічало всіх гостей,

У ньому радо жити залишались

Переселенці з інших волостей.

І саме з того приводу сумую:

Вже зводили вони свої хати

Від того місця, де, старий, стою я

На південь далі, ніж за дві версти.

Новий-бо шлях тепер побудували,

І біля нього туляться будинки,

Глибочицею вже село назвали

Не тут, а там життя гарує стрімко.

Давно нема вже Вацькової хати,

Навколо тільки ліс росте та й годі,

Людей тепер я бачу небагато,

Лиш грибники проходять вряди-годи.

Та все одно я вдячний долі щиро,

За те, що вік прожив на Україні,

Бажаю українцям щастя й миру,

Хай нагородить Бог їх за терпіння!


Анастасія Кожухар

Як не дивно це звучить, але саме ми, дерева, є свідками історії та еволюції, і якби люди вміли розуміти нас, ми б розповідали їм історії.

Зараз я майже столітній дуб, проте я добре пам'ятаю людей, які мене оточували та доглядали.

Щось прохолодне та мокре торкалося моїх малих та кволих гілочок. Я хотів ще спати, але якийсь могутній голос наказав мені: «Живи!». Я різко розплющив очі і перше що я побачив, було сіре та похмуре небо, яке плакало дрібними крапельками води. Вони зупинялись на моїх трьох листочках, а потім стрімко падали вниз, іноді торкаючись моїх гілочок. Іноді той голос повторювався, але уже нічого не казав мені, а просто прокочувався небом із грізним ричанням. А разом з ним з'являлася стрічка яскравого світла, вона торкалася землі, передавала їй частину свого світла та стрімко зникала. Інші чомусь боялися її, намагалися уникнути дотику з чарівним світлом. Тоді я зрозумів, що мені ще багато чого треба дізнатися. Але одне я знав точно: молоді дерева погано переносять холод. Він поступово огортав кожну клітину мого тіла, забирав мої сили, і я знову засинав.

Прокинувшись, я побачив світло. Багато світла. Воно не будо схожим на мою нічну знайому, воно було всюди. Я здивувався, побачивши, що інші не лякаються його, а навпаки, тягнуться своїми гілками-руками до нього. Я спробував зробити теж саме. Уявіть моє здивування, коли, повернувши свої листочки до нього, я відчув приємне тепло, яке зігрівало та живило мене.

Я хотів поділитися своєю радістю з усіма, проте мене ніхто не хотів слухати. Інші дерева були занадто далеко і не чули мене, а квітки перемовлялися тільки з травою. Аж ось я відчув, що хтось торкається мого стовбура і ніби каже: «Я тут, я тут!». Це була гусінь. Я провів майже увесь день, розмовляючи з нею на різні теми. Я радів, що нарешті знайшов справжнього друга, який мене розуміє та підтримує.

Почало темніти, і я почув щебетання. Хтось невеликий наближався до мене ,але шукав когось іншого. А мій новий друг відразу почав шукати собі схованку. «Мабуть,-- подумав я. - вони грають у піжмурки». Я не хотів, щоб мій новий друг програв, тому спробував прихистити його. Але прах вже встиг побачити товариша. Він наблизився, схопив гусінь та й полетів далі. Ось так пройшов мій перший день життя, і так я втратив першого друга.

Я хотів і плакати, і кричати одночасно, але холодне повітря обійняло мене, і мені знову захотілося спати.

Знаєте, а перші роки життя для дерев завжди складні. Нам треба дізнатися, хто для нас друг, а хто ворог. Так, наприклад, коли гусінь вперше вирішила поласувати моїм листям, а пташка знову схопила її, моє ставлення до них змінилося.

Із деякими речами ми зустрічаємося в житті вперше доволі пізно. Так і зі мною сталося. Вперше я зустрів людину, коли мені було 16. До цього я гадав, що люди - це просто вигадка старих дерев.

Може це збіг, а може, і доля, але того дня знову була буря. Сильний вітер пригинав молоді деревця до землі. Краплі дощу падали з такою силою, що зривали з нас листя, а іноді навіть ламали цілі гілки. Багато хто вже заснув, не бажаючи бачити того жахіття... Я теж уже майже заснув, аж ось до мене знову озвався голос. Зараз він нібито розмовляв тільки зі мною. «Допоможи йому!..» -- це все що я почув, бо наступної миті вітер зламав одну з моїх гілок, і я закричав від болю. Я довго думав над його словами, просив сказати ще хоч щось, але він мовчав... Тоді я вперше вирішив позмагатися з холодом і не спати. Старші дерева іноді так робили, і могли не спати навіть у таку погоду.

Це було складніше, ніж я думав, але в мене вийшло. Я все гадав,що голос хотів від мене, а потім побачив її... Це була істота, не схожа ні на кого, кого я раніше бачив. Головне - вона могла ходити! «Дивіться, це людина», -- казали інші. Я не міг повірити своїм очам, а вона йшла прямо до мене. Але, як ішла? Вітер штовхав її у спину, вона падала, але продовжувала йти. Людина шукала притулку, і ніби благала надати його...

Вранці я прокинувся, і подумав, що бачив сон. Людини не було, але я продовжував закривати когось гілками. Зате новину про людину, яка прийшла до нас уже знали всі.

А як же ми спілкуємося? У цьому нам допомагають наші менші друзі. Так, це - птахи. Несподівано, правда? Але саме вони розуміють нас і тому розповідають нам історії, які бачили або чули на відстані від нас. А іноді вони просто прилітають, щоб розважити нас, поспівати нам пісні. А ми, натомість, даємо їм притулок та їжу. Та я щось відійшов від історії.

Минуло багато років з того часу, як ми знову зустріли людину. І навіть не одну.

Напевно, вже всі забули історію з таємничою появою людини в наших краях. Усі, але не я. я інколи згадував той день і думав: «Чому людина вибрала саме мене». На той час моя крона не була настільки великою. Щоб повністю сховати її. Я навіть не був першим деревом, яке вона зустріла на своєму шляху. Тоді я вирішив дізнатися більше про людей. Розпитуючи птахів. Я дізнався, що вони бувають великими та малими, можуть бути як хлопчиками, так і дівчатками, а також знав деякі речі з їхнього життя. Але відповіді на моє головне питання так ніхто і не дав.

Аж ось знову люди. Я здогадався, що вони були вже доволі дорослими, бо не були схожими на першу, побачену мною людину. Вони ходили, щось дивилися, аж ось чоловік подивився на мене, і його обличчя засяяло, як сонечко. Він підбіг до мене і почав щось радісно кричати.

Я не розумів його, але щось у ньому було знайоме... Ні, не може бути! Невже, це він... А якщо ні, то чому він так радіє. Поки я приходив до тями, чоловік щось розповідав жінці і весь час дивився на мене. Вони ще деякий час постояли біля мене, а потім пішли.

Наступні декілька днів я був неначе зачарований. Мені було байдуже не те, що відбувалося навколо, і навіть на гусінь, що намагалася з'їсти моє листя. Люди ще декілька разів приходили сюди, щось вимірювали, з кимось домовлялися, але більше не підходили. Вони тільки іноді поглядали на мене, ніби боячись, що я зникну.

Спочатку було незвично, але через кілька місяців ми звикли до нових сусідів. Вони побудували будинок і радісно жили разом наступні роки. Вони, напевно, дуже любили природу, і можливо, саме через це покинули місто, а там, як розповідають птахи, рослин, а особливо квіток, дуже мало.

Взагалі, вони жили в гармонії з нами. Дівчина любила малювати. А найбільше - квітки. Тому, як тільки вона виходила, і троянди, висаджені нею біля будинку, і дикі квіт неначе розцвітали по-новому. Кожна рослина хотіла привернути до себе її увагу, зачарувати своєю красою.

А її чоловік любив спостерігати за тим, як вона малює. Він приходив і сідав біля мене. І ось так разом ми спостерігали за тим, як створюється новий шедевр. Ми знали, що в цей час їй краще не заважати, адже вона залишається наодинці з природою і розмовляє з нею, як з найкращою подругою. Тільки птахам дозволялося співати, бо вони надихали її.

Із часом вона усе рідше й рідше виходила з дому та малювала. І ніхто з нас не знав чому.

Відповідь ми дізналися лише через кілька місяців, коли птахи принесли нам радісну новину. У них народилася дитинка - хлопчик.

Раділи поповненню в їхній родині всі. Птахи співали свої кращі пісні, у них під вікнами квіти зацвітали новими фарбами, а ми, дерева, повністю розкривши крони, оберігали їхнє щастя.

Ніби почувши нас, вони винесли свого сина на вулицю та показали нам. Він був маленькою копією своїх батьків. А я чомусь відразу згадав своє дитинство, згадав як багато років тому невідомий голос пробудив мене зі сну та наказав жити.

Я поринув у свої спогади, а час не зупинявся. Підростали молоді дерева, посаджені на день народження сина, підростав і він. Їхній син виріс гідною людиною. Любов до природи юнак успадкував від батьків.

Як розповідали птахи, його батько запропонував йому побудувати будинок на дереві, але він відмовився, сказавши, що не хоче вбивати одне дерево і калічити інше. Він краще буде жити та гратися на землі.

Ці слова запам'яталися багатьом, і ми вже не уявляли, що є люди, які не люблять природу і готові вбивати нас заради себе і своїх потреб. А їх, як виявляється, достатньо.

Боляче втрачати рідних, особливо коли розумієш, що треба жити далі. Так було і з ним. Довго не співали птахи, не цвіли троянди біля будинку. Усе ніби завмерло, співчуваючи горю юнака.

Довго він приходив до тями, але все ж таки взяв себе в руки: одружився, хотів жити, як його батьки, хотів доглядати за рослинами і кожен день милуватися заходом сонця.

Але його дружина не розуміла його любові до природи. Тому він був змушений переїхати з нею до міста, яке поступово вбивало його.

Важко було і нам знову вчитися жити без людей, сподіваючись тільки на свої сили. Не обійшлося і без втрат. Однієї ночі стрічка світла прийшла по молоду яблуню, що росла за будинком. Вона торкнулася своїми пальцями гілок, і вони спалахнули. В дитинстві я вважав стрічку своєю подругою, а зараз розумів: вона вбивця. А тим часом полум'я охопило все дерево і поступово переходило на будинок. Нам пощастило, що разом із стрічкою з неба вирвались і краплі води, що поступово погасили полум'я. але що сталося, то сталося, нічого не повернути назад.

Минуло 20 років після від'їзду людини, і в будинку поселилися рослини. Багато що змінилося, та я так і залишився стояти на колишньому місці.

Коли він повернувся, то вже не був молодим юнаком, яким ми його запам'ятали. Він був старим дідом. Побачивши, що час зробив з його улюбленим місцем, він вирішив більше не залишати його. Я пам'ятаю, як він сидів та милувався заходом сонця, коли час забрав і його.

А завтра, руками людини, час забере і нас. Його діти продали цю територію забудовнику, який планує побудувати тут парк розваг. Уже сьогодні вони розчистили одну частину лісу, а за нами прийдуть завтра.

Але не хвилюйтесь, за своє життя я встиг побачити та відчути, що значить жити. Сподіваюсь, я буду корисним для людей. Можливо, з мене зроблять іграшки або книжки для діток, або я буду частиною якоїсь будівлі, що кожен день буде наповнювати людей радістю. Хоча, головне для мене саме те, що тепер ви знаєте мою вікову історію.

І знайте, що ця історія є правдою від початку до кінця. Кожна подія, що відбувається в житті дерева відображається у нашому стовбурі. Не вірите? То подивіться. Можливо, у вас навіть вийде дізнатися історії інших дерев. 


Софія Коротич

Я - дерево
народжене батьками моїх батьків,
що з'явилися з попелу
Дитина Всесвіту

Я - захисник
вашої озонової ковдри,
що тримає ваших дітей живими
Воїн невидимого фронту

Я - дім
для всіх тваринок-звірят, 
що ви так плекаєте-кохаєте
Сім'я не по крові

Я - матеріал
вашого побуту та культури,
що зігріває та вбиває
Нове життя замість війни

Я - помічник
для здобуття знань вашої раси,
що ви сприймаєте як належне
Жертва гуманізму

Я - майбутній попіл
як і ви всі, як і Земля, як і Всесвіт,
що має здатність перероджуватися
Фенікс ілюзорності


Ольга Смолінська

Маленька насінинка десь у землю впала

І тихо день за днем повільно проростала.

Тягнувся вже до сонця маленький пагінець,

Хоча він і слабенький, але це не кінець.

З роками твердів стовбур і гілля появлялось,

Бувало було важко та деревце не здалось.

Бувало дітлахи все листя виривали,

Бувало, що вітри все гілля поламали.

Часто мороз вбивав і сили покидали,

Відлига й сильна спека те деревце вбивали.

Але воно росло і вірило у диво.

Бачило радісних людей й тому воно було щасливе.

І скільки щирих, теплих слів чуло воно й жити хотіло,

Скільки історій всіх людей воно і знало, й розуміло.

Комусь служило холодком, для когось яблука давало,

Та все ж самотнє між людей воно жило і так зростало.

І скільки бачило смертей, скільки народжень та історій,

Та все ж самотнє між людей, одне на цій землі просторій.

Уже і гілля ледь трималось, плодів чомусь вже не було.

Ніхто не знав чому так сталось та помирало вже воно.

Та річ була зовсім не в часі, бо воно - досі молоде.

Сльози текли - ніхто не бачив, бажання жити - не мине.

Жорстка й холодна, тверда й жахлива, болем пронизила пила,

Ті, хто колись плоди ці їли, вже забажали і дрова.

Забули як ховались в спеку між ніжними листками тими,

Час минув швидко, все змінилось, його вже вбити захотіли.

От вже і все. Останні миті... Кого любило - ті й кати,

Хоч й прагнуло щосили жити, дрова потрібніші були.

Скільки історій, слів, пісень, казок, таємних побажань,

І скільки сліз, біди і сміху, і добрих вчинків, і гріху.

Ніхто так й не дізнається цього,

Скільки історій тут було.

І всі ті сльози - малі краплинки,

А все почалось з насінинки...


Ангеліна Матюк 

Давним-давно світ був злий. І одного разу гралася маленька Оксанка. коли вона гралася, то впало у неї маленьке зернятко. На наступний день пішов дощ. А через три роки виросло високе і красиве дерево. Дерево було самотнє. І воно посадили ще декілька дерев. І вони теж по виростали. І для першого дерева більш ніколи не було скучно. Всі люди стали щасливі. Вони їли яблука які падали на землю. Вони не рвали яблука, бо не можна рвати яблука. Всі люди завжди раділи, у них була прекрасна усмішка на обличчі. І світ став прекрасним. Усе розцвіло. Світ став дружнім. Люди були життєрадісні, бо могли відчути прекрасний запах зелених дерев.


Мар'яна Павлюк

Казка "Ялинка"

Ось нарешті я розплющила очі. Як добре в лісі! Зеленіють молоденькі листочки на деревах,де-не-де травичка видніється, підсніжники та проліски цвітуть. А яке свіже повітря! Як гарно співають птахи! А яке ласкаве тепле весняне сонечко!

--Доню моя! Яка ти красива! - сказав до мене тихим голосом.

--Це хто? - питаю я.

--Це я, стара ялина,твоя мама. - тихо відповів голос, і я побачила маму.

--Яка ти в мене гарна,мамо! - сказала я і знову захоплено стала розглядати світ.

Невдовзі я запитала:

--Мамо, а звідки я взялася?

--Восени на мені було багато шишок,тоді одне зернятко впало в землю. Взимку воно грілося в землі,а навесні ти виросла.

--Як добре бути ялиночкою - подумала я.

Цілий день було тепло,я мовчала,бо нікого ще не знала. Але вночі було так холодно. Цілу ніч я тремтіла і чекала ранішнього тепла. Але вранці був сильний холодний вітер. Він мене ледь не вирвав з землі. Мені було дуже страшно. Наступного дня нарешті було знову тепло. Я так зраділа цьому,що познайомилася з сусідньою берізкою. Вона така красива, білокора набагато гарніша за мене.

Одного весняного ранку,коли я тремтіла від холоду, я побачила великі темні хмари , які летіли просто на нас. І почав падати сніг. Він був такий прекрасний,білий, чистий і він так тепло огорнув мене, що я заснула.

Проснулася від того, що мені було дуже мокро. Це сніг розтанув на мені і потік струмочком.

Ліс більше зазеленів і всі птахи повернулися вже з вирію. Одного разу йшли лісом батько з донькою і розмовляли. Я прислухалась до їхньої розмови і почула:

--Як цікаво! А що ти ще придумав?

--Ось це чарівне зілля - показав чоловік на пляшку з якоюсь рідиною - таке, що якщо ти виллєш його на будь-яку рослину, то вона почне швидко рости. Але тоді рослина проживе лише рік, і тоді загине.

Я нічого не зрозуміла з їхньої мови.

Чоловік йшов, перечепився, впав, а пляшечка розбилася просто на мене. Я була така щаслива! Нарешті я поп'ю щось нове, а не тільки дощову воду. Це щось було смачне, солодке і я все випила. Люди забрали скло і пішли далі не побачивши мене. Я, звичайно, образилася...

Незабаром я почала швидко рости і до літа була така, як мама. А вона тихенько говорила: «Доню, я не впізнаю тебе».

Я нічого не розуміла. Чим це погано, що я вже велика? Через те, що я була мала,у мене не було друзів. Навіть пташки,і ті сідали на вищі дерева. А тепер і на мені пташки сиділи. Я так захоплювалася їхнім співом!

Одного разу до нас у гості прийшли туристи. Сіли вони,розклали багаття і щось на ньому смажать. Потім поїли і почали різні історії розповідати. Пішли... А мама боязко поглядає на вогонь. Не розумію...

Вночі я почула,що мені гаряче. Я проснулася і бачу: вогонь лізе моїм стовбуром вгору. Це було дуже боляче і неприємно. Я закричала «Рятуйте! Допоможіть!» Але мене ніхто не почув,лише сова сердито ухнула. На моє щастя пішов дощ і погасив вогонь. Після тої ночі мене ще довго все пекло. Я почала боятися кожного тріску, кожного блиску. Тепер я знаю, чому мама так дивилася на багаття.

Влітку дуже часто буває велика спека. Дуже важко стояти цілий день на сонці без води. Я ледь витримувала і багато моїх гілок посохло.

Невдовзі в лісі я побачила тих самих туристів. Яз острахом дивилася на них. Але вони просто гуляли і не палили вогнище. Один підійшов до мене і зламав мою гілку. Мене дуже боліло. І я заплакала. Ні, не від болю, а від образи. Ну чому я не заслуговую на повагу? Інший подивився і каже:

--Дивись, Іване, на ялинці смола.

--Бачу, Тарасе, бачу.

І сміючись пішли собі.

Настала осінь і на мені було багато шишок. Дерева були різнобарвні і я їм заздрила. Тому що я залишилась зелена. Багато птахів відлетіло у теплі краї і мені було сумно. Стало холодніше, але я до цього вже звикла. Часто йшли дощі і води було навіть забагато. Невдовзі я познайомилася з милою білочкою, яка робила мені велику послугу зриваючи важкі шишки. Одного ранку, проснувшись, я зраділа, що я - ялинка. Тому що в усіх дерев листя опало, а в мене залишилось.

Нарешті випав прекрасний сніг і вкрив мене теплою ковдрою. Я не замерзла навіть у найлютіші морози. До мене часто прилітав дятел, щоб поживитися шишками. Я не розумію, чому він їсть, ці шишки, якщо є смачні поживні речовини із землі.

Снігу було дуже багато і я безсило опустила свої гілки до землі.

Одного разу прийшли в ліс люди.

--Ось цю! Ось цю! Я хочу цю ялинку! - застрибала маленька дівчинка показуючи на мене. Я нічого не зрозуміла.

--Цю та цю. Добре! -відповів чоловік.

Ні,тільки не це! Він дістав сокиру і почав мене рубати. Це так боляче, як холодна сокира торкається до тебе. Ну чому я маю гинути?! Я ж року навіть не прожила. Ось останні миті мого життя. Прощавайте птахи і звірята! Прощавай лісе мій рідний! Прощавай мамо моя улюблена! Я ніколи не забуду вас. Ось останній раз і все...

Але я ще жива! Я не загинула! Як же добре,що я ще жива! Але що це зі мною? Там несуть вершину мою і усі гілки, а я тут іще жива. Я стала пеньком? Не думала, що пеньки теж живі. І я заснула на всю зиму...

Прокинулася я на початку весни. І знову у мене немає друзів! Незабаром гуляв лісом чоловік і присів відпочивати на мене. Він був важким, але я ж тепер була пеньком, тому терпіла цей біль. Не дуже приємно бути пеньком.

Пізніше чомусь почали ходити в ліс одні і ті самі люди. Вони кожний день рубали по одному дереву. За себе я вже не боялася, я і так вже пеньок. Я переживала, щоб мама не стала пеньком. Коли багато дерев було зрубано я почула їхню розмову:

--Завтра ці пеньки будуть викорчовувати, Іване.

--Знаю, Тарасе. Тут офіс-центр будувати будуть.

--Так.

Та це ті ж туристи. Ті, що мені гілку зламали.

Вранці приїхала величезна машина. Там де вона проїжджала від пеньків і сліду не залишалося. Я злякалася, але було вже пізно. Я потрапила у машину. Вона боляче різала мене. Я відчувала, що сили покидають мене. Прощавай все, більше я тебе не побачу! Мамо, я тебе дуже любила! Зараз про мене всі забудуть. А я стільки пережила всього за рік. Усе! Кінець!..

Після того машина поїхала далі. Від ялинки не залишилось сліду. Ніхто не дізнався про її почуття, переживання. Ніхто не знав, як мужньо вона терпіла страждання. Бо всі дерева живі, а говорити не вміють.


Анна Романенко

Біля будинку бабусі росте старе - старе дерево. Шовковиця. Кожного літа воно радує нас смачними ягодами. Їх стільки, що вистачає для всіх: і для господарів, і для сусідів, і для пташок.

Я підійшла до дерева, доторкнулася до шорсткої кори. І дерево ніби відгукнулося на ласку, зашелестіло, затріпотіло листками. І почало розповідати свою історію.

Багато - багато років тому на нашій землі тривала війна. Страшна, безжальна. Моя прапрабабуся жила в великому, гарному, зеленому місті. Та бомба впала на її будинок і зруйнувала його. Бабуся змушена була переїхати до села. З собою вона взяла зовсім мало речей, і ще маленьке деревце, щоб посадити його біля свого нового дому, щоб воно нагадувало про щасливі часи.

Це деревце важко приживалось на новому місці, де була солонувата вода, нечасті дощі, сильні вітри.

Та прапрабабуся разом зі своїми учнями (а вона була вчителькою) доклали багато зусиль, щоб виростити деревце. Доглядали за ним, поливали. І деревце взялося рости. Разом з ним росли бабусині учні. Вона повчала їх любові та добру, бо сама була, мов сонячний промінь, всім допомагала, творила красу навкруг себе. Це для неї найбільше підходять слова: «Вчителько моя, зоре світова...»

Одні учні змінювали інших, виростали, розправляли крила та летіли до нових горизонтів. Та в кожного в пам'яті залишалось деревце, яке вони з такою любов'ю разом з вчителькою виростили.

Мінялися часи, мінялося на краще життя, а деревце росло, і стало високим, гарним, віддавало навколишнім всю ту любов, що саме отримало від людей.

Давно пішла в незвідані, далекі краї моя прапрабабуся, залишилось лише фото. На ньому - гарна жінка з безмежно добрим обличчям, сяючими очима. А дерево - шовковиця - і досі радує нас, зв'язує однією живою ниточкою багато поколінь, не дає згаснути пам'яті. Навесні бруньки ніби шепочуть - чекай, все попереду, щастя, кохання! Влітку солодкими ягодами смакують всі навколо. А восени в шурхоті опалих листочків можна почути: все гарне тебе чекає попереду, вір, надійся. Саме найкраще - воно прийде.  


Алексия Антонюк 

Много лет назад на Земле не было не чего. Не травы, не воздуха. Планета было в пустом мраке. Но, когда родился девочка по имени Дубовичка, всё цвело. Однажды гуляя по космосу, Дубовичка наткнулась на нашу планету. Увидив, она сильно расстроилась, и начала думать как всё исправить. Она пошла за советом к маме, на планету "Семья деревьев". Мама не долго думая позвала деревьев: дуб, берёзка, клен и.т.д. У них были семечки "жизни деревьев". И вот с подмогой они все вместе стали делать чудеса. Зделали много маленьких кустиков, речек. Но самое удивительное что это всё пролетело за секунду. В итоге девочка создала существо по имени "Человек". И все стало на свои места.


#КонкурсІсторіяДерев