казка "Як діти Планету Земля врятували"

Аделіна Кулібаба. Ілюстрація до казки "Як діти Планету Земля врятували"

Мирослава Маслянка 

Це було давно в одному мегаполісі. Якось професор-винахідник задумав створити робота, схожого на людину. Та як не бився, як не старався - нічого в нього не вийшло... Робот всеодно був схожий на робота.

Розсердився професор і викинув свій винахід на смітник, гукнувши при цьому :,, Іди геть, брудна непотрібна залізяко ''.

Сміття з цього міста звозили на величезне звалище, яке й стало домівкою для робота. З останніх слів професора він склав собі ім'я - Брундуляка. І одразу почав вигадувати план помсти, бо зненавидів свого творця і все людство.

У невеличкому селі недалеко від цього мегаполісу жила дівчинка Катруся. Вона, як і всі діти, була звичайною школяркою, любила природу, обожнювала тварин, і її дуже непокоїло, що за останні роки міське сміттєзвалище майже впритул наблизилось до їхнього села. Якою щасливою була дівчинка, коли в минулому році нарешті розпочалось будівництво величезного сміттєпереробного заводу.

Будівництво закінчувалось, і незабаром мало бути відкриття. Катя разом з класом ходила на завод на екскурсію. Їм навіть показували центральній пульт, який мав запустити роботу цього велетня.

Осінній день видався на диво погожим. Катя повернулась зі школи, перевдяглась, схопила корзину і вибігла на подвір'я. Там її вже чекали друзі, і вони всі гуртом попрямували в ліс по гриби.

Грибів було так багато, що Катруся не помітила, як забрела в якесь невідоме місце. Ні, ліс вона знала добре і розуміла, де вона є, але щось тут було не так. Дівчинка простояла хвильку, озираючись. Навколо, наче гриби після дощу, повиростали купи сміття, хоч учора їх тут не було. Катруся вже хотіла бігти розповісти друзям, як просто перед нею, наче з-під землі, виросла нова купа сміття. І одразу почувся неприємний тріскучий голос.

- Пане Брундуляко, експеримент пройшов успішно!

- Сам бачу. То що, Смітло, все у нас готове до завтрашньої операції? - спитав якийсь дивний робот, стоячи на купі сміття.

-Авжеж, господарю, завтра ми закидаємо сміттям цілісіньку планету за лічені години.

Катруся стояла за стовбуром велетенської сосни і ніяк не могла второпати, що це за істоти. Перший, якого називали Брундулякою, був схожий на звичайного робота. А ось другий, котрий мав ім'я Смітло, й зовсім нагадував купу мотлоху. Здавалося, що його справді зібрали зі сміття. Але при цьому він рухався й розмовляв. Роздуми дівчинки перервав скрипучий, наче скрежет металу, голос робота :

-А Шмиги наші напоготові?

-Аякже! - єхидно посміхнувся Смітло, - кожна Шмижка із вірусом у жалі тільки й чекає, щоб я натиснув оцю кнопочку.

Катруся визирнула з-за стовбура. В руках Смітло тримав пульт і показував на червону кнопку.

- Як тільки я її натисну, мільйони Шмиг розлетяться у різні куточки Землі і виведуть з ладу всі комп'ютерні системи. Тоді люди не зможуть нічого контролювати.

- І головне, - засміявся Брундуляка, - ці кляті сміттєпереробні заводи. А цей новий, що просто у нас під носом, навіть не встигнуть запустити. Бо ще до його відкриття на всій планеті настане сміттєвий колапс! Обоє голосно заоеготали і зникли під купою сміття. Від почутого у Катрусі мурашки побігли по спині. Не гаючи ні хвилини, вона кинулась шукати друзів.

Діти зібрались на галявині. Вони всі були збережені появою такої кількості сміття в лісі. А коли почули розповідь Катрусі, зовсім рлзгубились. Що робити? Розповісти дорослим - не повірять, шукати самим цих загадкових істот - небезпечно...

- Про яку небезпеку ви говорите? - вигукнув Сергійко. - Якщо нічого не робити, то вже завтра вся наша планета перетвориться на суцільне сміттєзвалище. А щоб її врятувати, нам потрібно всього лише забрати пульт у якихось двох нікчемних залізяк.

- Він має рацію, - сказала Оля. - Нас п'ятеро, а їх тільки двоє.

- Та я їх сам однією лівою! - вигукнув Роман.

- В мені страшно... - сказала ледь чутно Дарина.

- Якщо тобі страшно, то повертайся додому, і без тебе впораємось, - зневажливо кинув Роман.

- Ні, - сказала Катруся, - якщо йдемо, то всі разом. І діти вирушили до купи сміття, під якою зникли загадкові істоти.

На глибині кількох метрів під землю у великому просторому приміщенні біля велетенського монітора сидів сам Брундуляка. Він щось набирав на клавіатурі і щоразу зиркав на монітор. На ньому оберталося зображення земної кулі, на якій мерехтіли тисячі вогників. Це точки, з яких завтра мало початися засмічення планети. Робот пригадав день, коли його викинули на смітник, і вдоволено посміхнувся :

- Час помсти настав! Ви всі пошкодуєте, що так вчинили зі мною. Всі ці роки я працював, не покладаючи рук. Я створив цілу армію таких, як Смітло. А вони зібрали для мене мільйони тон сміття у підземні бункери по всій планеті. Завтра рівно о першій нуль-нуль, поки всі будуть солодко спати, ви, люди, захлинетесь у власному смітті,- зловісно прошипів Брундуляка.

- О першій нуль-нуль, - прошепотів Сергійко. - У нас не так вже й багато часу. Треба негайно його скрутити і забрати пульта.

Дітям вдалось непомітно пробратись у лігво робота. Тепер вони тихенько сиділи в темному куточку й чули все, що він говорив. Сергійко вже хотів кинутись на Брундуляку, як з іншого боку почувся якийсь скрегіт. І один за одним в приміщення зайшли десятеро воїнів, схожих на Смітла. Дарина зойкнула, й за лічені секунди діти вже стояли серед кімнати в оточенні воїнів.

- О-о-о, то в нас гості? Звідки вони тут? - здивовано запитав Брундуляка.

Смітло боляче схопив Сергійка за руку.

- Хто ви такі? Чого вам тут треба? - закричав він.

- Ми звичайні діти і хочемо врятувати нашу планету.

- Хахаха! - зареготав Брундуляка. - Ніхто ніколи мене не зупинить. Тим більше такі нікчеми, як ви.

- Я зараз же пущу їх на переробку. З них вийде чудова машина олива для наших воїнів, - задоволено потер руки Смітло!

- Ні, Смітло, це ми завжди встигнемо зробити. Зачини їх в клітці, а я розкажу їм про свій грандіозний план. Так навіть цікавіше.

І Брундуляка всівся в крісло навпроти величезного монітору. Дітей одразу зачинили в металевій клітці. Даринка, як завжди, почала плакати.

- Не хнюпай, - прошепотів Роман, - Вони не помітили Катрусю. Вона обов'язково щось вигадає і врятує нас.

Тим часом Катруся спостерігала за розвитком подій зі свого темного закутка й гарячково обдумувала, як врятувати друзів. Роьоти-воїни справді не помітили її. Але що могла вдіяти маленька дівчинка сама проти цілої армії роботів, хай навіть зроблених зі сміття? Сумні роздуми дівчинки перервав вигук Смітла :

- Ану перестань рюмсати! Солона волога шкодить нашій армії.

- Не переймайся, друже. Кілька сльозин нам не зашкодять. А от якщо хоч крапля потрапить до нашої супер-оливи, тоді ми всі загинемо за лічені хвилини.

Читати всю казку

Ольга Глізнуца 

Колись давним - давно діти врятували нашу планету. А розпочиналася ця історія так...Тисячі століть тому діти вирішили піти у ліс, бо вони були самі вдома і їм було дуже сумно. Їхні батьки поїхали на роботу (вони працювали дуже довго), щоб забезпечити свою сім`ю, а діти мали їх чекати вдома. І ось малеча пішла до лісу... Спочатку вони бігали, гралися, одним словом , розважалися. Діти все далі і далі заходили у ліс. Вони загралися і не помітили , коли настала ніч.

Дітвора вирішила повертатися додому, аж раптом вони заблукали. Почали галасувати, плакати і кликати на допомогу, але їх ніхто не чув. І тут вони побачили, що вдалині горить світло. Діти побігли на той вогник. Пробираючись крізь хащі, кущі і дерева, малюки підслухали дивну розмову між двома чудернацькими істо- тами, яких було звати Крокко і Ма-Май. Це були дуже страшні створіння, але лю- ди казали, що якщо з ними подружитися, то вони нікого не образять. Але з Крокко і Ма-Маєм потоваришувати ще нікому не вдалося...

Підслухавши історію , діти зрозуміли , що йдеться про знищення їхньої плане- ти. Ці два дивні створіння були з інших Галактик, вони любили самотність і хотіли ,щоб на всіх інших планетах не було життя, а щоб тільки вони були воло- дарями Всесвіту. Дітлахи довго сиділи мовчки у кущах, аж раптом почули, що Ма- Май сказав до Крокко : «Лише б не було дощу, бо якщо ми намокнемо, то не зможемо рухатися». Спочатку було страшно, але зрозумівши, що надія на врятування плане- ти тільки в їхніх руках, діти придумали план.

Як стало світати, дітвора побачила, що вони неподалік річки з крутим берегом. Малюки підійшли до річки , взялися за руки і почали галасувати. Чужинці помітили дітей і почали бігти до них. Коли Прибульці наблизилися до дітвори, ті почали роз- бігатися по різні сторони берега і хлюпати на незнайомців водою. Від кожної крап- лини, що потрапляла на Крокко і Ма-Мая, у них щоразу все більше втрачалося сили. І один чужинець спіткнувся за корінь дерева і впав у річку, а інший стрибнув, щоб врятувати свого друга. Обидва вони не вміли плавати, а крім того, від води почали ржавіти їхні життєво важливі деталі, які заважали їм рухатися, й інопла- нетяни потонули.

Діти тішилися своїми подвигами і поспішали додому, щоб розповісти про все батькам.Усі дякували дітям , що вони врятували нашу планету від Крокко і Ма-Мая!

Вікторія Діжурко

Давним-давно народилася на світ дівчинка-планета. Її голубі оченята так красиво виблискували на сонечку , що засліплювали весь світ. Вітер гойдав її зелене волоссячко, яке перепліталося та кружляло разом з нею. Серце її було дуже добрим. Дали їй ім'я - Земля. Дівчинка росла красивою, розумною та життєрадісною. Вона ніколи не сиділа на місці. Проте іноді сумувала та замислювалась над тим, що в неї немає друзів. Коли Земля хотіла погратися з рідними, то ті відповідали , що їм потрібно працювати. Дівчинка ображалася і йшла собі в далечінь у пошуках друзів. Так сталося і цього разу. Вона дуже довго блукала. Аж раптом десь вдалині побачила багато-багато маленьких крапочок, що рухалися. Коли вона наблизилася до них, то зрозуміла що це якісь маленькі чоловічки. Вони були настільки крихітними, що тонули в її очах. Земля запитала: «Ви хто?». «Ми - люди» - відповіли вони. Це були ті самі люди, про яких Землі розповідала мама.

Людей довкола ставало все більше і більше. Вони стали забувати про Землю, про те, що саме вона дала їм життя.Навкруги діявся хаос. Чоловічки заполонили Землю. Дівчинка-планета дуже злякалася за своє майбутнє. Недовго думаючи, Земля пішла до ворожки. Прийшовши до старенької , Земля сказала: «Допоможіть мені...!». Бабуся знала чому прийшла дівчинка. Тоді вона привітно прийняла гостю, напоїла її чаєм і почала розповідати. «Існує легенда , говорила вона ,що має прийти покоління дітей, які врятують тебе». Земля не вірила. Тоді вона запитала: «Бабусю, рідненька, як довго ще чекати спасіння?». Проте стара мовчала. Дівчинка подякувала та й пішла разом з надією.

Йшли роки... Земля помирала, а люди її нищили. Вона перетворилася на брудну, безсильну, безнадійну дівчину, яка схожа була на попелюшку в обідраному лахмітті. Проте не була дівчинка вже такою безсильною. Земля могла затопити людей своїми слізьми, могла вдарити блискавицею. Але вона жаліла людей, бо вірила що її чекає спасіння, а сама мучилася від болю. Пройшло багато мільйонів років. На Землі народилися діти. Вони були не такі, як інші. Дітки прийшли з небес, щоб врятувати матінку свою. Так-так. Земля - це мама їхня. Маленькі діточки дуже злякалися, коли побачили цю картину життя. Задумались і почали діяти. Ой скільки роботи ще в них попереду. «Що ж ті люди наробили?»-говорив один із них. « Навіщо знищили свою матір рідну?» - доповнював другий. « Будемо діяти швидше!» - сказав третій.

Для початку дітки розділилися на команди. Потім розселилися в різні куточки Землі. Діти пішли до людей, щоб попередити, що їм скоро прийде кінець. І наказали людям більше не смітити. Ті погодилися, бо самі бачили яка ситуація. Тоді малюки почали збирати сміття, сортувати його. Роботи було дуже багато. Працювали вони не рік і не два. І ось, коли вже все підходило до завершення, діти побачили, як знову пробивається сонячне проміннячко крізь чистоту, як все блищить довкола. О-о-о ! яка була Земля. Все знову кружляло у веселому танку.

Анна Зубкова

Анна Варакута

Міжгалактичні пригоди Марійки та її друзів.

Розділ 1 І знову всім привіт!

Всім привіт! Це знову я - Марійка. Пам'ятаєте? Думаю, що таку, як я важко забути. Так от, ми з друзями Дариною та Олексієм вже знали, що на нас попереду чекають пригоди (ну з медальйону майбутнього, який отримали в подарунок від Мавки), але що все станеться саме так, ми й подумати не могли... 

Розділ 2 Перша зустріч. Пройшло три місяці від нашої попередньої пригоди в лісі, тому ми були на сторожі кожного дня, хоча ніхто з нас не очікував нову пригоду так швидко. Проте ми вже якомога краще готувалися до цієї події. Ми навіть знайшли місце для таємних зустрічей, де були всі потрібні «боєприпаси» і місце для схову, про всяк випадок, раптом за нами буде полювати страшна магічна істота. Я навіть якісь голоси чула, які повідомляли про наближення пригоди. Був перший день зими, йшов лапатий сніг. Ми бігали, раділи, сміялися, аж поки я не виявила, що в мене зник медальйон, який я завжди носила на шиї, як оберіг. Я дуже злякалася і в паніці впала на сніг, не змігши нічого робити кращого, окрім плакати. Бідолашний мій медальйон, лежить десь там, притрушений першим снігом, і нікому не потрібний. І сніг тепер мені був не в радість. Друзі, звичайно, підбадьорювали мене, як могли, але вони теж розуміли, що знайти медальйон скоріш за все не вдасться. Перш за все, мені було соромно перед Олексієм за мою сопливу істерику, бо я ж його і досі кохаю. Вже темніло. Треба мерщій хоча б зробити спробу пошуку. Я до кінця мала надію на магію між мною і амулетом, і сподівалась, що вона допоможе нам знову бути разом. Ми шукали його дуже довго, аж поки не стало геть темно і нам довелося піти з поразкою додому. Розпачу не було меж. Як я могла!? «Та, звичайно ж, ми будемо шукати його поки не знайдемо», - втішав Олексій.

Додому я прийшла дуже пригнічена і втомлена, тому, трохи подумавши, де будемо шукати медальйон завтра, я одразу заснула. Тієї ночі мені наснився сон: ніби якийсь володар Всесвіту, чи як там його, кличе нас з Дариною та Олексієм на якісь вчення у космосі. Я прокинулась серед ночі з холодним потом на обличчі та з незабутніми спогадами, які трохи мене лякали. Боже, як же в тому космосі гарно! Я залюбки потрапила б туди. Але це всього лиш сон, не треба це сприймати так серйозно, мабуть. Коли я нарешті повністю оклигалась від сну і знайшла межу між реальністю і пригодами уві сні, то відчула під подушкою якийсь горбик. Я акуратно, трохи зі страхом, підіймаю подушку і намацую... ні, не може бути, це...і вже нарешті ввімкнула світло. Це мій медальйон! Я, не в змозі стримувати радість, закричала: «Та невже!» Кричати, все ж було не варто, мабуть. Бо з моїм криком прокинулась і мама з татом. Ну я від мами наслухалась! Таких «компліментів» я ще не чула. Та я, трохи прибрехавши, сказала, що мені наснився жахливий сон і я уві сні почала кричати. Мамине серце враз зжалилось наді мною і вона лагідним голоском вибачилась, і поцілувавши мене в щічку, пішла далі спати. Я вже майже вимкнула світло, але в останню секунду перед вимкненням я запримітила під подушкою якийсь папірець. Я почала його розгортати, але мої руки ніби мене не слухались, вони незграбно, з шаленим ритмом тремтіли. Перше, що я побачила на папірці було: ІНСТРУКЦІЯ ДО МЕДАЛЬЙОНУ (МАЯТНИКУ) ЧАСУ. Після прочитаного мої руки наче з глузду з᾿їхали, вони тремтіли, як ніколи. У цій інструкції я прочитала, що це не просто медальйон, який показує майбутнє - це маятник часу, за допомогою якого можна потрапити в будь-яке місце у Всесвіті. І враз переді мною з᾿явилися нові рядки інструкції. Вони з᾿являлися, потім хтось ніби стирав недоречні слова і продовжував писати далі. У них було написано, що якщо промовити слово «Есферопарадайс», то він віднесе у дивовижний і досі невідомий світ. Навіть не знаю, чи варто промовляти ці слова зараз, може почекати до ранку і потім все обміркувати з друзями?! Хоча ні, якщо це якась підстава і ми звідти не виберемося? Краще зробити це самій, а якщо я не зможу вибратись, то друзі мене шукатимуть і обов'язково знайдуть. Зараз, тільки відправлю їм відеоповідомлення. Ну, ніби готово, можна починати. «Ееесф»... Як же мені страшно! «Есфероо»... Від страху навіть мову віднімати почало. «Есферопарадайс» - ледь зібравшись докупи, промовила я. І досить очікувано почала відчувати дивну невагомість і повну урівноваженість. Підлога почала танути і через секунду я вже не бачила буденні стіни своєї зеленої кімнати. А бачила щось набагато цікавіше. Невже це той самий космос з мого сну? Яка чудасія! Небо було коралового кольору, а пісок під ногами ядучо-чорним. Я ледь бачила величезні зірки, які здавалися піщинками на Землі. Там все було не таким, як у нас, навіть повітря. Якщо у нас воно прозоре, то в тому незнайомому місці воно було світло-бузковим, з блискітками. Все було покрите бузковим серпанком, через який було важко щось побачити, окрім великих і сяючих зірок. Я нічого не розуміла, все було як не справжнє. Мені було важко дихати і на додачу страх мене заїдав. Неочікувано для себе я почула чийсь важкий дотик. Не знаю, що було далі, але прокинулася я в якійсь дивній і маленькій кімнаті. Я почала її роздивлятися, і вже навіть побачила чудернацькі баночки з напівпрозорими і насичено-кольоровими рідинами, як раптом почувся скрегіт дверей (навіть така річ, як скрегіт дверей тут була не така, як у нас ). Я швидко повернула голову і побачила постать у фіолетовому балахоні, який волочився по підлозі. Металевим голосом постать позвала когось і я знову побачила постать, але вбрання було не таким об᾿ємним і більш нагадувало напівпрозору мантію, звичайно, фіолетову. Обличчя було людським і досить приємним, що не могло мене не радувати. Це була приємна жіночка з білими кучерями і довгими чорними віями, а також з блідо - рожевими вустами. Її очі були небесного кольору, а щоки блідими, наче у мертвої. Вона подивилась на мене стурбованим поглядом і, нічого не кажучи, взяла мій амулет, який я, напевне, загубила, коли знепритомніла. Потім сказала якісь слова і я знову перестала відчувати страх, на його заміну прийшов спокій. Я кудись провалилась і м'яко бухнулась зі стелі на ліжко. Сумнівів не було - це була моя кімната. Я хотіла встати, але не змогла, тіло здавалося занадто тяжким. Не знаю, що трапилося зі мною, але треба...

Читати всю казку

Софія Чубаренко

Жили були великі та малі дітлахи. Гралися, навчалися, жили не тужили.

Та ось на Планету - Земля прийшла велика біда. Земля почала тонути в купі сміття. Всі міста, вулиці,села,ліси і поля були вкриті відходами,сміттям та продуктами переробки життєдіяльності людей.

Все загрузло в купі мотлоху та сміття,навіть будиночки, де жили діти з батьками, потонули в смітті. Довго дивилися, на це все діти Планети - Земля та вирішили зібратися на конгресі, тема якого була: «Як врятувати Планету - Земля.»

На нього запросили дітей з різних куточків Планети, навіть відправили листи - посилання космічним дітям. На нього прибули діти з усіх

І ось одного похмурого, дощового дня відбувся конгрес. На нього прибули діти з усіх куточків Планети - Земля, навіть діти космосу - діти майбутнього. Головував там пан Еколог. Він вислухав всі доповіді, враження та побажання всіх груп дітей Планети та виніс вирок, затвердивши нові правила життя на Планеті - Земля.

Всі діти повинні повернутися в свої домівки та почати жити по новим правилам, що були затверджені на конгресі.

Ці правила, ось які:

1. Не смітити!!!
2. Все сміття зібрати та переробити на спеціальних заводах та фабриках, в добрива для землі.
3. Очистити Планету - Земля, з допомогою дорослих, від забруднення.
4. Випускати продукти харчування та засоби для життєдіяльності людей, в спеціальному пакуванні,з клітковини, яка через декілька місяців, буде перетворюватися в органічні добрива та приносити користь, а не шкоду Планеті.
5. Сортувати сміття та відходи ( пластик,папір. Скло,неорганічні речовини ) та піддавати їх утилізації.

І основне через місяць яскравіше та тепліше стало світити Сонце, все навкруги зазеленіло, забуяло буйним цвітом Веселки.

Всі люди і діти почали жити по новому, впроваджували та використовували правила прийняті на конгресі.

Сміттєву кризу на Планеті - Земля, було повністю подолано.

Ось і казці кінець, а хто виніс з неї для себе головне - Молодець. 

Руслана Савченко

Цю історію, внучата, розповідаємо ми - ваші бабусі, Руслана та Інна. Все почалося так: одного весняного дня світило сонечко, але раптом все посіріло. З небес впало величезне, чудне, яскраве, якоїсь невідомої форми небесне тіло. Коли ми прибігли в будинок, там не було нікого. Ми тоді пішли до сусідів, але їх теж не було вдома. Напередодні цього дня баба Параска сказала нам такі слова: "На ваші плечі ляже велика відповідальність. Ви повинні врятувати нашу планету!" Але ми тоді не зрозуміли ці слова, посміхнулися та й пішли додому. У нас в гаражі була ракета, тому що наш прадід, Юрій Гагарін, був відомим космонавтом і залишив нам її у спадок. Ми з подругою знайшли чарівну ложку, якою і запустили ракету. У космосі ми побачили дещо нам невідоме. Воно було кругле, з кільцем. У ракеті була книга про таємниці космосу. Несподівано ми прибули на Аналауранні - це дуже небезпечна планета, про яку ми пізніше дізналися із книги прадіда. Із Аналауранні вилізли зелені чоловічки і почали в нас стріляти. Ми з Інною захотіли втекти, але у нас закінчилося пальне. Зелені чоловічки взяли нас в полон. Нас відвели до президента їхньої планети. Президент Аналауранні почав вимагати, щоб ми розповіли таємниці планети Земля. Але, як казав дядько Тарас Шевченко: "Кайдани порвіте, і вражою злою кров`ю волю окропіте" . В Інни в руках опинилася монета, а президент Аналаурані був колекціонером. Інна кинула цю монету, і всі звернули на неї увагу, а ми тим часом втекли. Коли ми з подругою мчалися по коридору, ми побачили своїх батьків за гратами. У мене була шпилька, якою я відчинила в`язницю. І тут ми побачили не тільки своїх батьків, але й усіх мешканців села Комарівки. Всі разом ми почали втікати, але тут Інна згадала, що в нас все ж таки скінчилося пальне, і ми не можемо летіти. Ніхто не знав, що робити. Вдалечині я вгледіла станцію пального. Там ми трохи підзаправилися і щасливо повернулися на планету Земля. Ось, діточки, такий у нас вийшов хепіенд!

Аліна Тригуб

Як діти планету Земля врятували Привіт, Читачу! Я вперше пишу казку, тому сподіваюсь тобі вона сподобається і ти не будеш розчарований нею. Ну що, почнемо... На планеті Венера, яка є старшою сестрою Землі, мешкали жителі, їх звали Венеретяни. Ці жителі піклувалися про свою планету: прибирали за собою сміття, насаджували рослини, багато часу приділяли екологічному вихованню. В школі та в садочку малят привчали берегти природу та розповідали дітям про особливості їхнього організму, який є дуже чутливим до забрудненого навколишнього середовища. Люди працювали на різних роботах , навіть були фабрики , але вони були Еко)))) Та не все так добре, як здавалося на перший погляд. На цій планеті були і злочинці, які нищили, вбивали планету. Тому зібравши всіх Венеретян, вирішили вони відправити їх на планету Земля, сподіваючись, що злочинців на Землі перевиховуватимуть на кращий лад. Так вони отримали назву Злонищити. Якось на свято "ЕкоВенера" Венеретяни дізналися про те, що Злонищити вирвалися на свободу і почали нищити планету Земля. На тому святі було дуже-дуже багато мешканців. Там були і четверо дітей, які почувши страшну новину, захотіли допомогти Землі. Вони вчилися в п'ятому класі - це були друзі, які жили пригодами, читали багато книжок про них і допомагали добрими вчинками. Ці діти: сортували сміття, доглядали за рослинами, саджали дерева, доглядали за своїм раціоном харчування, щоб бути сильними та здоровими треба вживати білки, жири та вуглеводи (білки, жири та вуглеводи - поживні речовини ) та робили інші корисні справи. Діти одразу вирішили допомогти і захотіли полетіти на Землю. В цю компанію входило двоє дівчат Марфа, Кара та двоє хлопців Штіф і Муді. Марфа та Кара любили рослини і взяли з собою. Штіф любив майструвати, тому взяв винаходи. Муді любив пригоди - він був лідером їхньої команди, а також складав плани їхніх пригод. Зустрівшись біля школи вони попрямували до ракети, проникнувши туди, Муді скомандував перечекати у відділі де знаходилася їжа, бо якщо вони будуть виснажені, зможуть набратися сил. Переліт був швидкий і непомітний. Коли вони вийшли на Землю, вони побачили зрублені дерева, згорілу траву, пов'ялі квіти, брудні водойми, сміття на кожному шляху та тварин, в очах яких можна було побачити благання допомоги. Венеретян, які прилетіли на ракеті, схопили Злонищити. Коли Злонищити побачили дітей, вони були здивовані, бо на Землі ніколи дітей не було. Злонищити поставилися добре до дітей, пригостивши їх цукерками та чаєм. За чаюванням, діти приголомшили своїми розповідями про добрі справи і про те, для чого вони сюди прилетіли. Дівчата Марфа та Кара показали Злонищитам рослини і розповіли багато цікавого. Муді, взявши все в свої руки, запропонував Злонищитам зробити Землю чистою і красивою. Злонищити спочатку не хотіли погоджуватися, але Штіф і Муді були розумнішими і сказали, що якщо Земля буде Еко , то всі Венеретяни захочуть жити тут. Злочинці захотіли, щоб їм заздрили жителі іншої планети, тому вони всі дружньо взялися за роботу. Марфа та Кара саджали квіти та дерева, Штіф своїм приладом збирав сміття і відразу переробляв. З того часу Злонищитів назвали Землянами і їхньою домівкою стала планета Земля. Вона процвітала і ставала ще кращою. От так діти планету Земля врятували! 

Даша Старюк

Якось Емілі поверталась додому зі школи. Повертаючись їй траплялись такі картини як: сміття біля баків, а не в них та це ще не все. Відносини. Відносини між дітьми. Думаючи про це дівчинка щось собі бубніла під ніс:

- Як так можна!? Ми люди, а не якісь тварини! Ми майбутнє своєї країни, саме діти повинні змінювати життя і не тільки...

Її думки перервав Сашко:

- Привіт, Емілі. Що робиш?

- Як так можна..

- Емілі.

- А, що?

- Про, що ти задумалась?

- Та, нічого особливого. Чуєш, зайдеш до мене сьогодні? Заодно і Нату позвеш.

Ната і Сашко були друзями Емілі. Вони єдині, кому вона дійсно могла довіритись. Товариши майже однакового віку - 11 років. Емілі була дуже доброю та доброзичливою. Сашко - грайливий, ну хлопчик все таки. Ната дуже любила тварин, та і вдома у неї їх було не мало!

Емілі з нетерпінням чекала своїх друзів, щоб розповісти свою думку. Через хвилину вона почула дзвінок в двері, то була її «банда».

- Привіт,- з обіймами сказала Ната.

- Ходімо, я вам дещо розкажу.

- Що!? - хором сказали друзі Емілі.

Дівчинка їх повила у вітальню та почала розказувати:

- Ви взагалі бачите, що коїться!?

- Що?- здивовано сказав Сашко.

- Всі ці проблеми, що навколо нас. Я хочу зробити команду, яка буде боротися з цим! Ви зі мною?

- Мені подобається ця ідея!- захоплено сказала Ната.

- Мені також! Ми з тобою Емілі!

- Дякую, для мене це дуже важливо. Ходімо, я вам дещо покажу.

Дівчинка їх повила на двір, так як у неї був особистий будинок. Коли вона їх привила, друзі були в шоці:

- Ого,- разом сказали Сашко і Ната.

Перед ними стояло дерево, а на ньому був будиночок:

- Так, як ми команда нам треба штаб-квартира,- гордо сказала Емілі,- та це ще не все, нам треба придумати імена, як у справжніх супергероїв!

- Окей, тоді я буду містером Еко,- сказав Сашко.

- Я буду Гавві Дог,- промовила Ната.

- Хто!?

- Гавві Дог. Що не зрозумілого?

- Нормальне ім'я. А,от я буду Ангела,- сказала Емілі,- наша команда готова, а тепер ходімо до штаб квартири!

Наші друзі піднялися на будиночок. Здавалося наче все є, але щось не вистачало... Точно! Костюми! Якраз у Емілі мати працювала дизайнером, то може вона зробить їх!?

Через неділю костюми були готові. Вони були неперевершені! Мама гарно попрацювала.

Коли наша банда поверталася зі школи вони натрапили на перше завдання - це безхатнє собаченя .

-О, яке воно миле,- з посмішкою сказала Ната.

- Ну, тоді хутчіш на допомогу!

Наші, друзі, допомогли тваринці і забрали її до себе. Ната весь час за ним дивилась, наче то її дитина!

Сашко трішки розбирався в техніці, тому він розробив таку систему, що на екрані висвічувалися всі завдання.

- О, дивіться нове завдання.

- І, що тут просять?

- Знову про тварин!

- Що!? Покажи! Ну, і щастить мені,- радісно сказала Ната.

- Ми підемо з тобою, можливо знайдемо, для себе.

Супер команда вирушила на допомогу. І як передбачалось на них чекали й інші ситуації. Це була бійка між дівчатками за хлопця, а іще біля них було купа сміття, яке треба негайно прибрати!

Коли супергерої вирішували проблеми за ними хтось стежив. Це був Грицик. Він заздрив їм, але не показував цього. Казав, що це маячня якась!

- Що ви робите? Невже знову ніби спасаєте планету?

- Невже ти знову нам заважаєш?

- Я просто сказав, що ти прикопалась до мене!?

- Нічого!

Грицик відійшов від них.

- Не хвилюйся так, він просто заздрить!- сказала Емілі.

- Я це розумію, але він мене дратує.

- Нічого я з ним поговорю.

Наступного дня на перерві Емілі підійшла до Грицика, щоб поговорити:

- Навіщо, ти нам заважаєш і глузуєш з нас?

- Нічого, просто я...- замовчав Грицик, ніби проковтнув язик.

- Що ти?

- Я хочу до вас в команду!

- Ого, то ти нам весь час заздрив!?

- Ну типу того...

- Гаразд, ми тебе приймемо в команду, але я не знаю як відреагують інші,- сказала Емілі.

Після школи Емілі привила хлопчиська до штаб-квартири. Вона навіть не думала, що її друзі спокійно на це відреагують. Хоча Ната трішки була не задоволена. До речі Грицик дуже гарно справлявся зі своїми обов'язками!

Через шість місяців, такі справи стали популярними. І майже кожна дитина займалася цим. У нашої команди був монітор, на якому зображувалося команди по всіх куточках світу. Таким чином, звичайні діти зробили планету Земля кращою та врятували не тільки її, а ще стосунки між людьми!

Денис Целіщев

Сонячний промінь якось невчасно заскочив у моє вікно. Ось вже декілька днів я лягав пізно спати: важкі думки засіли в голові. Купа сміття за нашим містечком щодня збільшувалася і якось негарно тхнуло від неї. Значну кількість цієї купи складали пластикові кульки. Отже, терміново потрібно було знайти їм альтернативу. Щодня я сидів у мережі Інтернет і намагався знайти рішення. Раптом натрапив на якісь невідомі закодовані символи. Поспіль увів на своєму гаджеті - і сталося щось неймовірне: на зв'язок вийшли невідомі істоти. Я не на жарт перелякався, але не відступив. Діватися було нікуди, і якимось чудернацьким способом я почав спілкуватися з незнайомцями. Вони ніби читали мої думки. Всі багатотижневі страждання у пошуках розв'язки проблеми лежали на поверхні. Та ще було потрібно переконати впливових людей рідного містечка. І це було не так вже й легко, виходячи з того звідки взялася інформація. При виробництві пластику лише додай код-речовину. Її магічність полягає в тому, що після використання такого кулька він перетвориться на насінинку, що проросте барвистою квіткою. Але щоб дістати цю речовину, люди містечка мають зробити якусь добру справу. У нашому місті давно вже бракувало квіткової алеї. І мер виявився чарівником. Містечко перетворилося на квітучий парк. 

Софія Цуман

Пригоди у заповідному краї

За високими горами Патами простягався заповідний край - Раїна. Не скажеш, що жителі його раювали, але понад усе цінували землю, що отримали у спадок.

От і зараз у самому розпалі були приготування до свята Краси, яке щорічно відбувалося наприкінці весни біля тисячолітнього дуба. Дерево височіло у центрі Раїни і було свідком непокори та зради, лихоліть та перемог.

Сотні мурашок прочищали повсюди дороги та стежечки. Навіть лінькуватий Сопун допомагав своїм побратимам. До самих верховіть сосен та беріз здіймались галасливі сороки та галки, виконуючи розпорядження вже поважного віку чаплі Міри, щоб розвісити яскраві стрічки. У прибережному молодому очереті жаба Квака разом зі своїми родичами готувала водяні бульбашки. Всі раїнці були заклопотані.

На сцену піднявся ансамбль яскравих метеликів, щоб показати свій номер ведучому свята - соловейку Тьоху. Тільки-но затріпотіли крильця танцюристів, як десь далеко почувся гуркіт. Ці звуки примусили Тьоха та хореографа стрибунця Па насторожитися.

- Тьох, ти теж думаєш, що вони повернулися? - злякано запитав Па.

- Здається, чужинці не дадуть нам спокою, поки не заволодіють усіма дубами, особливо Гордом, - відповів Тьох і сумно подивився на старезного велета.

- Чого ж ми чекаємо? - стрепенувся Па.

- Швидше до скелі. Сміл, напевно, вже там, - поспіхом мовив Тьох.

Соловейко змахнув крилами, Па високо стрибав, щоб не відстати.

До скелі звідусіль бігли, повзли, летіли стурбовані раїнці. Коли всі навколо затихли, орел Сміл поважно мовив:

- Браття, не до бою ми готувались. Лихі чужинці зазіхнули знову на нашу святиню - Горда! Якщо ми поступимось, вони повертатимуться знов і знов.

- Ми не поступимось! Ми готові захистити Горда! Не дамо наші домівки на поталу! - загули в натовпі.

- Я й не очікував іншої відповіді, - знову заговорив Сміл. - Головне - діяти злагоджено. Та й покровителі свята Краси нам допоможуть.

Орел став наказувати, як діяти. Усім раїнцям знайшлася робота, навіть дітлахам. Білченята, ховрашки допомагали тітоньці зайчисі Русі сплітати гілки папороті та ожини у непролазні хащі. Маленькі павучки трудилися нарівні з мамами, щоб сплести міцну павутину. Комарики, мушки, совки, ковалики розсипали липучі крапельки. Кротики, хохульки та бурозубки рили ямки-пастки. Дивувалися раїнці-батьки такій працелюбності своєї малечі, а ще їхній готовності захистити рідну землю.

Та найбільше мешканці покладалися на молоді загони відчайдухів-бджіл та бобрів, якими командували відважний джміль Жало та непохитний серед бобрів Гострозуб. Ось і зараз вони вишикувалися перед Смілом: ще зовсім юні, рішучі, із запальними поглядами. Від них залежала подальша доля всієї Раїни.

- Сини і доньки Раїни! Урятуймо Горда і нашу землю! - Сміл змахнув крилами і вже тихіше доказав: - Повертайтесь живими...

Сотня за сотнею сміливців-бджіл здійнялась у повітря і полетіла у напрямку гуркоту, що наближався. Мужні бобри кинулись у воду і швидко попливли угору до величезної дерев'яної загати. Їх гострі зуби стали нищити конструкцію, зведену ще їхніми батьками та дідами.

А з долини вже стали доноситися крики та зойки. Це жалили чужинців срібнокрилі бджоли. Кусючі комахи були не єдиною проблемою непроханих гостей. Долина швидко заповнювалась нестримними потоками води, що збивала з ніг зайд і несла їх геть...

Угорі повільно кружляв Сміл і придивлявся до пінистої поверхні води. У ній продовжували трудитися відважні бобри: лагодили верхню загату і руйнували нижню, щоб потоки води дісталися річки.

Раїнці поверталися до своїх осель. Страх зник, як і чужинці. А за кілька днів відбулось свято Краси. Першими на сцену піднялися доблесні загони Жала та Гострозуба, щоб отримати заслужену нагороду та потонути в квітах і оплесках вдячних раЇнців.

Ніколи досі так щиро не співав Тьох про красу свого заповідного краю та велич раїнців. Ніколи так трепетно і ніжно не шуміли угорі віти Горда!

Ангеліна Матюк

Жила давним-давно одна сім'я, і народилася у них маленька дівчинка і назвали її Оленка. Вона була красива, немов троянда, очі були голубі наче хм а ринки, її волосся було довге, пишне і красиве вона дуже любила природу. Коли для Оленки виповнилося 7 років, то вона пішла в школу. Усі діти були жорстокі і не любили природу крім хлопчика Дімітріс. Дімі і Оленка дуже любили природу. І згодом вони стали найкращими друзями. Одного разу пішли вони купатися на річку із усім класом і їхнім класним керівником Гриневич Зоряною Олександрівною. Вони запалили костра усі рвали гілки дерев, крім Дімі і Оленки, вони збирали на землі. Усі розкидали сміття а Оленка і Дімі збирали сміття, бо вони хотіли щоб Планета була чиста. Через місяць вони знов пішли на річку і з'явилося там там чудовище на якого називали Природонищ-він нищив природу. Усі діти коли побачили це, то по втікали, а Оленка і Дімі не втікали, вони хотіли зберегти Землю і тому вони боролися. Те чудовище сказало їм:

-Я бачу ви сильні ви може хочете буди в моїй команді. Ми разом знищено світ. Ми будемо правити Планетою.

-Ні! ми будемо старалися щоб ти знищив світ.

-Якщо так значить все. Я зараз знищує світ Ха-Ха-Ха

І почало воно нищити світ. А Оленка і Дімі згадали, що їм розповідали на уроці Природознавства, що усіх чудовищ можна перемогти якщо усі діти з групуються і стануть дружні і почнуть берегти Землю. А Природних все ставав все ставав без сильний. А згодом зник.

І стало на Землі панувати любов і мир. Всі любили Землю

Назар Мельниченко

«Ти можеш бути ким захочеш - завжди повторювала Назарові мама - головне зробити вибір!».

«Матусю, а звідки я знатиму, що мій вибір правильний?» - запитував Назарко.

«О, мій любий, а це дуже просто - посміхалась мама - кожен вибір - правильний. Бо він лише твій».

Але був у хлопчика в житті вибір, який за нього зробили батьки. Вони відвели його до школи. А школа у хлопця була незвичайна - гімназія із поглибленим вивченням мов, де його бабця вчителювала німецької мови. Назарчик не любив цієї бабці. Фрау Марія була злою. Лють аж кипіла у ній від гульки на маківці аж до самих кінчиків чорних черевиків. Вона змушувала хлопця списувати цілі зошити артиклями та відмінками.

Інша справа - бабця Наталя. У тієї Назарчик міг і на дивані поцибати, і морозива з бутербродами перехопити перед телевізором. Але була одна річ, яка об'єднувала обох бабусь, і навіть Назарових маму з татом. Усі вони змушували Назара мити руки. Постійно. Прокинувся зранку - вмиваєшся і миєш руки. Прийшов на перерві до їдальні - мий руки. Прибіг із майданчику - і тут мий руки. Страшна напасть була у Назара із цими руками. Єдиною, хто його підтримував була сусідка за партою рудоволоса Анничка. Вона завжди мала у ранці яблуко і дві цукерки. Одну - собі, іншу - Назарчику.

«Не хвилюйся ти так, Назарчику.» - говорила Анничка, коли вони разом йшли до школи. Свою цукерку вона з'їла і вже догризала червоне яблуко.

Аж раптом Сонце стало червони-червоним, як Аннусине яблуко. А всі люди завмерли у своєму русі. Перед Назаром і Анничкою постала людинка упівзросту із солом'яним капелюшком на голові.

- Ви хто? - спитала Анничка

- Я - дух лісу. - відповів таємничий незнайомець. - і тільки ви можете мені допомогти.

- Ми? Та ви жартуєте! - відмахнувся Назар - як ми можемо зарадити?

- Ой, Назаре, зачекай, дай людині сказати - спинила його Анничка, дуже ласа вона була до пригод - кажіть, шановний, кажіть я вже вам допомагаю.

- Діти, вся планета у небезпеці. - голос духа лісу посерйознішав.

- На неї летить метеорит? Нападають роботи? Зомбі? - діти навперебій почали розпитувати духа лісу.

- Ні. На неї насувається страшніше зло. Ходімо я покажу. - і враз діти опинилися у лісі. У червоному, випаленому лісі. Там стояв зелений туман і мертва тиша. - Це майбутнє планети, діти - сказав дух лісу.

- І хто ж це такого зла накоїв? - спитала Анничка.

- Кожен, моя хороша дівчинко. Кожен доклав руку. Онде сім'я відпочивала і не загасила багаття - згоріло багато дерев. А от-там люди сміття викинули - загинули всі тварини.

- Я знаю, як ми можемо допомогти - сказав Назарчик - можете повернути нас у наш час? Ми все виправимо. Обіцяю!

Сонце лише прокидалося, а у лісі вже кипіла робота. Діти прибирали сміття. Дорослі саджали дерева. Назарчик був щасливим, бо знав - його вибір - правильний. Цей ліс ніколи не буде мертвим.

Назар Мельниченко

В одному мальовничому селі, що розкинулося серед зеленого лісу, жила українська родина, яка виховувала двох кмітливих та допитливих діток - синочка Назара та донечку Ніку. Родина дуже любила своє село, природу, землю....і прищепила таку ж любов своїм дітям. Хлопчик щовечора ходив у садок біля хати, лягав на травичку, насолоджувався ароматом квітучої яблуні та груші, слухав неймовірний спів цвіркунів та співав разом з ними, дивився на зоряне небо та милувався ним.

«Скільки ж там зір! Вони великі і маленькі, близькі і далекі, яскраві і не дуже, але такі чарівні і дивовижні, що не можна відірвати погляду від цього неземного дива, та й годі. Зоряне небо, яке воно прекрасне!», - лежачи на зеленій траві, роздумував хлопчик. Аж раптом Назар побачив маленький вогник, що стрімко рухався у небі між зірками, наче кликав на допомогу. Довго не думаючи, хлопчик став і побіг.... Та так швидко, що й не помітив, як опинився на далекій зірочці-планеті. Це було справжнє диво!

Назар стояв розгублений на дивній галявині, всіяній чарівними величезними квітами незвичайної форми, таких дивних кольорів, яких ніколи не бачив. Вони були красиві та милі і про щось шепотіли... Повітря стояло напоєне ніжним ароматом неземних трав. А дерева височіли аж під саме небо. Було тепло, ані шелесту вітру, ані дощику, проте здавалось, що хтось тихенько розмовляє. Хто б це міг бути? Хлопчик озирнувся повсюди, але нікого не було. Ступив крок, другий.....

«Де я?», - вигукну Назар переляканим голосом. Але у відповідь не почув нічого...Йшов далі...І ось.... дивна простора і зелена площа, на якій грались діти. Вони трохи схожі були на земних дітей, та відрізнялись від них тим, що мали розкішне золоте-золоте волосся. Це було дивовижне волосся! Воно в усіх дітей було кучеряве і довге. Назар стояв мов заворожений, а вони бігали, скакали, сміялися...І раптом він побачив, як одне дитя підскочило і зависло в повітрі, а за ним друге, третє, четверте... Це було неймовірно та дивно. Назар вже хотів кудись іти, та раптом його зупинила дівчинка з розкішним волоссям та золотими очима.

- Ой! - злякався Назар. - Хто ти?

- Я - зірка! Звати мене Мрія. - тихо відповіла дівчинка та далі продовжила розмову. - Ми, зірки, живемо в тісній гармонії з природою, беремо від неї енергію та сили для нашого життя. Все було прекрасно... Аж поки люди на землі не почали знущатися з неї - забруднювати водойми, засмічувати гаї, вирубувати ліси...Разом з тим, зорі почали гинути з усім прекрасним, що було на землі. Тому ми і покликали тебе, щоб ти нам допоміг вилікувати землю та очистити все від страшного бруду, і створити життя ще кращим ніж було.

Разом із сходом сонця прокинувся Назар. Зібрав всю свою родину та друзів...Всі взялися до роботи. Вони працювали, не покладаючи рук вдень і вночі, відновлювали тендітну природу планети, очищали її від бруду та сміття, насаджували дерева та квіти...Кожен усвідом, що ця красива планета могла б загинути. Тепер на планеті Земля все було по-іншому. Люди знали, що треба робити, щоб бути в гармонії з природою і не знищувати, а примножувати її красу. А зорі, які світили вночі як вдень, не могли надякуватись за допомогу.

Ірина Мішура 

У величезному космічному просторі жила - була старенька планета Земля. Їй здавалося, що ще зовсім недавно була вона молода, красива, покрита густими зеленими лісами, квітучими луками, повітря було чисте і дзвінке від співу птахів.

У прозорих водах річок, озер, морів і океанів відбивалися пливучі по небу хмари, і ласкаве сонечко посміхалося, дивлячись в них, як у дзеркало.

Але з часом оселились на планеті Земля люди , розвиваючись і винаходячи для свого блага нові технології, стали бездумно витрачати корисні копалини, вирубувати ліси, забруднювати водойми і повітря шкідливими відходами виробництва, димом хімічних заводів, вихлопними газами. В землі і на її поверхні скупчилися тонни побутового сміття, яке не розкладається роками. Старенька планета Земля відчула себе погано, тіло її покрилося улоговинами і звалищами, як ніби виразками, річки помутніли і почали всихати, подрібнювались моря, зникали озера, а океани перетворилися в смердючі болота. Через озонові дири планета втратила свою захисну оболонку і сонце нещадно палило її поверхню. Земля металася в спеку, її морозило, вона задихалася від забрудненого повітря, їй здавалося, що вона вмирає... Заплакала й обурилася планета Земля: «О, люди, що ви зі мною зробили?! Почула її команда Супер Дітей і сказали: «Не плач, ми тобі допоможемо, ми з тобою ще поборемося за твоє життя...» І почалися на Землі землетруси, урагани, цунамі, де посуха, де повені. Люди стали хворіти смертельними хворобами, з'явилися нові дивні віруси. Людство вимирало...

Схаменулися люди, озирнулися навкруги, і їм стало страшно від того, що вони зробили. Почали вони винаходити очисні споруди для знищення відходів, очищати повітря, водойми і землю від шкідливих речовин, садити дерева і дбайливо ставитися до всього живого.

І знову легко зітхнула старенька планета Земля, почула шелест листя на деревах, дзвін струмків і трелі птахів, знову засяяли очницями озера, моря, зашуміли річки, ожили океани, і ласкаве сонечко знову милувалося на своє відображення, граючи в хованки з хмарами. «Спасибі вам, люди! Спасибі вам Діти! Ми ще поживемо! Тільки бережіть мене і не повторюйте помилок! Поки я жива і ви будете щасливі!» - сказала планета Земля.

Бережіть природу, не засмічуйте водойми, не забруднюйте повітря і землю. Пам'ятайте, що наше життя залежить від стану нашої доброї, красивої, ласкавої і турботливої бабусі - планети Землі!

Артем Павлов

В місті Кривому Розі жили хлопчик та дівчинка. Звали їх Софійка і Артем.

Якось вони гралися на вулиці і раптом побачили якусь незнайому істоту.

«Хто це?»- спитала Софія. «Не знаю,»- відповів хлопчик. Раптом істота чхнула, потім ще раз, ще. Вони наблизились до неї, але та не зупинялась чхати. «Ти хто?»- спитала дівчинка. «Я - Мофік , гість з іншої планети. Прилетів до Вас, щоб зупинити це жахіття»

- Яке жахіття?- спитав Артем .У нас все в порядку.

- Як у порядку? Це ж просто жах. Ви що, не помічаєте, як ваша планета з кожним днем стає бруднішою . Повітря погане, птахи вимирають, а риби взагалі не можуть плавати в цьому бруді. Куди Ви дивитесь?

- А що ми можемо зробити?Це все дорослі. В погоні за сучасними технологіями вони геть забули про красу лісу, чистоту річки,ковток свіжого повітря. Забруднюють світ пластиком, поліетиленом, про повітря я взагалі мовчу. Що ми, діти, можемо зробити?

-Так , цікаво,- сказав Мофік. Я вам допоможу. Я зв'яжуся зі своїми друзями з Космосу і вони щось обов'язково придумають.

- А як же ти з ними зв'яжешся?

- В мене є космозв'язок. Зараз за допомогою космічного зв'язку ми все розкажемо мешканцям моєї планети. Допоможете?

- Так. Допоможемо.

І Артем з Софією розповіли мешканцям планети Нібіру, як люди забруднюють свою Землю. Йде вирубка дерев, забруднення грунтів, морів, океанів, повітря.

Мешканці вислухали дітей і вирішили послати на Планету Земля чарівного косморобота. Цей робот міг керувати свідомістю людей. Якщо хтось намагався зірвати квіти, у нього у свідомості виникала картинка зі словами :

«Я зірвав квітку- і вона загинула. Я спіймав метелика - і він помер у мене на долонях........ я зрозумів, торкатися живої природньої краси можна тільки серцем.»

І так було з кожним мешканцем планети Земля. Чи то він викидував сміття в річку, чи забруднював повітря вихлопними газами,відразу зупинявся і виправляв накоєне лихо.

З того часу пройшло небагато, але люди винайшли сучасні екоавтомобілі,які вже не забруднювали повітря,більше не відбувалося забруднення річок та морів, знищено пластик, поліетиленові пакети тощо. З кожним днем Планета становилася чистою і незабрудненою. А Мофік нарешті перестав чхати....

Косморобот став охоронником нашої Планети . Виконуючі свої обов'язки на Планеті, він завжди наспівував свою пісеньку:

Я- Косморобот, Охоронник Планети,

Землю мирян оберігаю,

Нікому бруднити її не дозволяю...

З того часу наша Планета Земля стала найчистішою Планетою Сонячної системи.

Ось так вдалося врятувати Артему і Софії зі звичайного міста Кривого Рогу Планету Земля.

Софія Івановська

Колись давно приблизно п'ять млрд; років тому наша планета складалась з космічного пилу й каміння. Не було жодної живої істоти. Пізніше прийшла людська цивілізація и почала своє споживання природи. Зараз на дворі вже 21 перший вік, і технології дійшли вже до того, що пів роботи за людину можуть робити роботи. Але тоді планета Земля була більше схожа на пекло, ніж на дім. Оскільки температура була 1200 градусів Цельсія.

Потім молода планета Дєя зіткнулась з планетою Земля. З роками планета розвивалася, з'являлося все більше і більше живих організмів. Літосферні плити рухалися,змикалися і сформовувалися материки: Євразія, Африка,Пн.Америка, Пд.Америка,Австралія, і Антарктида.

Космос вирішив, що за материками треба доглядати, і попросив Бога, щоб він створив маленьку групу дітей, які будуть доглядати за материками. Софійка буде доглядати за Євразєю,Данило за Африкою,Злата за Пн.Америкою, Марійка за Пд.Америкою , Лія за Австралією, а Назар за Антарктидою.

Усі діти доглядали за природою,та за порядком на материках, і все було добре, але......Якось Космос почув якісь крики. І це були діти. Данило почав говорити що його материк Африка найбільший і найголовніший, Злата казала, що Пн.Америка найкрутіша, Софія говорила, що материк Євразія має найбільше ресурсів, Назар переконував, що тільки на Антарктиді живуть пінгвіни, Марія сперечалася, що в Пд.Америці найкрасивіщі пейзажи, а Лія, доводила, що тільки в Австралії бувають світлі ночі! Космос нічого не зміг зробити.

На материках був порядок. Діти продовжували доглядати за природою. Але Космосу хотілось, щоб діти почали розмовляти один із одним. На думку не приходило нічого - як їх можна примирити?

Потрібна допомога! І Космос попросив допомоги у Бога. Бог вирішив що з ними треба тільки поговорити, але і це не допомогло!

Пройшло 3 тижні. І Космос почув сміх на планеті Земля:

- Ви що помирилися? - запитав Космос.

- Так, ми вирішили, що ми одна команда, тому що ми живемо на одній планеті Земля!

З роками на материках почали з'являтися великі міста, з'являлося все більше і більше нових технологій. Життя йшло, усе кипіло.... Але планета була б сірою і похмурою, якщо б не діти! Тому що по- справжньому веселитися можуть тільки діти. І саме вони вміють по-справжньому доглядати за природою. Діти дуже люблять тварин і рослини. Діти- це квіти нашого життя, і без них ми не змогли б жити!

Ось так діти врятували нашу планету Земля!

Максим Смілянець

Зустріч з бабусею і дідусем

Наступили канікули. Василько поїхав у село до бабусі і дідуся.

-Привіт ,дідусю!-гукнув хлопчик

-Привіт, бабусю!

-Привіт, Василько-відповіли ,радісно, старенькі.

Вони почастували внука ,щойно з печі, пиріжками.

-Ой, які в тебе смачні пиріжки, бабуню! -сказав Василько.-Ніщо не зрівняється з твоїми пиріжками!

-Спасибі внучку! -відповіла старенька

Після частування він вирішив прогулятися по селу та зустрітися з його старими друзями, якими є: Сашко і Олег. Як виявилось вони були саме в їхньому будиночку на дереві, який вони змайстрували минулого літа.

2

Зустріч з друзями

Привіт, хлопці!- крикнув Василько

- Василько це ти?-гукнув Сашко

- Я.-відповів Василько.

-Входи! -сказав Сашко.

-Слухай Васильку, ти знаєш, що кожного вечора над нашим селом літає літаюча інопланетна тарілка. Бажаєш ти побачити її сьогодні?-сказав Олег.

-Так, звичайно. А о котрій годині?-відповів Василько.

-О 17:00 коло нашого будиночка, на дереві.-відповів Сашко.

-Згода.

На цьому друзі розійшлись.

Читати всю казку

Поліна Коряк

КАЗКА ПРО ТЕ, ЯК СИНИЧКА БЛАКИТНОЮ СТАЛА

Колись, давним-давно, у сім'ї в батечка Року та матінки Природи народились три дівчинки та один хлопчик. Дівчаток звали Осінь, Зима та Весна. Хлопчика звали Літо. Він був найменшим, тому сестри Осінь та Весна його оберігали, а Зима була старшою та дуже грубою дівчинкою. Вона завжди намагалась всім нашкодити, образити кожного, а особливо зачіпала братика - то холодним дощем обіллє, то вітром невідомо куди закине його іграшки. \ ось одного разу сестрички Осінь та Весна вирішили порадувати братика Літо. Вони домовились розфарбувати у яскраві кольори все навколо. Для цього Весна у Веселки попрохала, щоб та дала їй фарб різних кольорів. А Осінь звернулася до синичок із проханням приносити фарби від Веселки. Потрібно тут відмітити, що пташки в той час були ще усі сіренькими. Літо змайстрував з листочків відерця та віддав їх пташкам. Ось кипить робота: пташечки-синички приносили фарби, а Весна розфарбовувала квіти, ягідки, плоди,кущі та дерева, пташок, тваринок і все, що росло та жило навкруги. Та коли майже все було розфарбовано, про цю справу дізналася Зима. Розлютилася і вирішила все зіпсувати. Тим часом птички-синички несли останню порцію фарб. Ще більш злиться Зима, бо бачить як навколо стало яскраво та гарно , покликала вона свого помічника Вітра, щоб він щосили дув на синичок. Майже всі синички дібралися до Землі. Залишилася одна, найменша пташечка. Важко їй було1 нести відерце, бо набрала вона багато фарби. Дуже вже їй сподобався лазурний колір. Ось вона й потрапила під сильний вітер і раптом відерце з блакитною фарбою перекинулось прямо на синичку. Заплакала синичка, пішла до Весни, щоб розповісти про свою біду. Весна вислухала і заспокоїла синичку: не плач,пташечка, фарбою що на твоєму пір'ячку ми пофарбуємо незабудки. Взяла Весна пензлик і пофарбувала квіточки. Саме в цей час прибіг Літо, який тримав букет з білих троянд і попрохав пофарбувати їх ще й у красивий лазурний колір. Але фарба на пір'ячку синички вже встигла висохнуть і пофарбувати букет вже не було чим. Тому до цих пір та й немає голубих троянд! А пташка - синичка з того часу стала носити блакитну шапочку і блакитний плащик, і звати її з того часу почали синичкою -лазорівкою !

Дарія Співак

Був теплий сонячний день. Звивистою стежкою загін дітей спускався до річки. Хлопчики і дівчатка весело розмовляли, пригадували минулорічні походи до цієї ж річки. Але, раптом, Галинка сказала:

- Ой, а тут хтось букет польових квітів залишив, а вони уже зовсім зів'яли.

- А тут зламані гілки, - зауважив Петрик.

- А я знайшла неживого метелика, - зітхнула Іринка.

- Хто ж це наробив скільки лиха? - запитала Тетяна Григорівна.

Гурт дітей разом із вихователькою підійшли до річки і почули чийсь писклявий голосочок:

- Допоможіть, допоможіть, - почулось із трави.

Сашко побіг на цей звук і знайшов невеличку жабку, яка борсалась у маленькій калюжі.

• Що з тобою трапилось, жабко? - запитав хлопчик.
• Два хлопчики били мене прутиками, зламали мені ніжку.
• Не плач, жабко, ми тобі допоможемо.
• І мені допоможіть, будь ласка, - просило зігнуте деревце.
• І мені, - почувся сумний голос річки. - З кожним днем мені стає все важче. Всі отрутохімікати постікали в мою воду. Зіпсували чисту вроду. Вже течу між болотами, заросла очеретами. Зникла риба. Люди стали жорстокими. Ой, біда!
• Діти, що ми можемо зробити? Чи можна якось зарадити лиху? - запитала Тетяна Григорівна. - З давніх-давен природа була основою життя людини. У ній знаходила людина все для вдоволення своїх потреб: їжу, одяг, житло. Проте природа не безмежна у своїй щедрості. Кожна зламана гілка, зірвана квіточка, кожний пійманий метелик - це рана, що завдана природі. Щотижня на Землі зникає один вид рослин, щороку зникає один вид тварин. Ліс вирубують, у полі квіти і трави нищать, повітря викидами забруднюють, води чистої годі і шукати! Треба щось робити.

За той час, що говорила вихователька, все навколо ставало сумним і чорним, на сонце насувались чорні хмари. Всім ставало страшно. Починалась паніка.

• Але ж ми ще маленькі, як ми можемо врятувати світ? - поцікавилась Галинка
• Це правда, але порівняно з мурашкою, квіткою, синицею ми просто велетні. Давайте для початку ми допоможемо жабці, річці і деревцю.

Всі дружно взялися до роботи. Тетянка віднесла жабку до її батьків, Сашко вирівняв зігнуте деревце і підв'язав його. Всі решта стали прибирати сміття на річці. Нарешті роботу було завершено.

Річка полегшено зітхнула, дякувала за допомогу поранена жабка, вдячне було і деревце. Всі діти були задоволені своєю роботою.

• Але що буде з іншими річками, лісами, озерами? - запитала Іринка.
• А давайте ми звернемось по допомогу до всіх людей на Землі, - запропонувала Наталочка. - Ми можемо розповсюдити листівки, в яких вкажемо, що усе на землі взаємопов'язане. І від того, який у нас чистий струмочок, залежить чистота світового океану, а від того, яке чисте повітря, залежить весь рослинний і тваринний світ на Землі. Тому завдання кожної людини - берегти свою Землю й особливо ту територію, на якій вона живе сьогодні. Кожна дитина повинна саджати дерева, квіти і кущі, а не ламати їх і не рубати. Не смітити, очищувати джерельця і струмочки. Збирати макулатуру і пластик, скло, давати нове життя старим речам.

Дітям сподобалась Наталчина ідея. Вони швиденько повернулись в школу і всі сіли писати листи. А написані листи розповсюджували всі пташки.

Минуло кілька днів. На небі з'явилось яскраве сонце. Все зеленіло, все цвіло. Весело щебетали птахи. Все раділо життю.

Анна Тимчура

У великому космічному просторі живе одна з доньок величного Всесвіту - планета Земля. Вона чарує всіх своєю красою, пахучими квітами, чудовим співом пташок, глибокими водами. Життя прекрасно продовжувалося...

Але в останню прекрасну мить усе зіпсувалося. Люди, які живуть на планеті, почали задля своєї радості та потреб вирубувати ліси, забруднювати водойми і повітря шкідливими відходами заводів, нераціонально використовувати ресурси планети.

І ось Земля почала задихатися, їй здавалося що хтось її душить, їй почало пекти, боліти. Вона плакала гіркими слізьми, але не за себе, а за жадібність людей, через яких народився великий чорний змій, убити якого міг лише дитячий сміх. Та все ж Землі набридли всі ці муки і вона звернулася до батеньки Всесвіту:

• Дорогий Всесвіте! Ти найвеличніший із усіх, кого я знаю, допоможи мені, у мене біда: жителі мої стали жадібними і ненаситними, через що руйнують усе довкілля.

Відгукнувся на це прохання Всесвіт. На Землі почалося надзвичайне, всі стихії немов показилися: води почали виходити з берегів, у небі закружляли урагани і торнадо, земля почала розходитися, вулкани розпалюватися, луки, ліси почали горіти, люди хворіти. Усе і всі постраждали, крім дітей, адже вони мали врятувати планету.

Настав День захисту дітей. Ніхто дітей не вітав, не звертав на них уваги адже у всіх були свої клопоти, проблеми. Врешті-решт діти вирішили покласти цьому край і подолати змія. Ворог дізнавшись про наступ пішов на зустріч лякати дітей. Але він був смішним бо робив все навпаки: коли ричав голосно то від нього лунав дитячі пісні, коли ставав у страхітливу позу то тінь відбивала зайчика, коли висовував язик то вилітали мильні бульбашки. Дітям було дуже смішно і весело. Так продовжувалося три дні і три ночі доки змій не луснув. Тим самим змій допоміг дітям здолати самого себе і створити свято де діти сміялися, раділи.

Саме в мить коли луснув змій отямилися люди, спинилася розруха. Зрозуміли люди свою провину і взялися за діло все відновлювати. А планету Земля відтоді стали берегти мов свого синочка і доньку.

Ось і казочці кінець, а хто слухав молодець!

Олеся Зарембовська 

Ця історія відбулася дуже давно, аж 3 дні тому. Мене покликали захищати планету від величезної трагедії.

До речі , мене звати Зоряна, або Зоря - так мене кличуть друзі. Я вмію пересувати предмети силою думки (через це мене й покликали на завдання).

Я була вдома, коли мій собака приніс листа від так званих «Астероїдів»-- космічної академії. Я була дуже здивована, коли мене покликали на завдання «таємного характеру», але це ще не найважливіше. Головне те, що мені доведеться працювати з найвідомішою зіркою галактики Кометою (вона рухається зі швидкістю світла) та її принцем Майло, який дуже любить поїсти (він хороший лідер). Крім цих «галактоїдів» з нами були сестри-близнючки, які мали протилежні сили: Пінк створює гравітацію, а Блу її прибирає. Це й була наша команда!

Коли я тільки прилетіла до академії, все в мене пішло шкереберть. Я порушила декілька правил, а потім коли нас зустрічав директор Марсин , я вела себе дуже розгублено, чим і злякала його. Він виявився суворішим, ніж виглядав. Звісно я Марсинові не сподобалась у перший же день.

На другий день після мого прибуття почалися тренування і, звісно, я, як і завжди ,запізнилася, але під час іспиту проявила себе з кращого боку, чим й заробила додаткове завдання. Після моєї перемоги директор нас відпустив й ДОЗВОЛИВ ВІДПОЧИТИ РАЗОМ (вперше за час існування академії)! Ми дуже здружилися з командою - це круто! Але не так сталося, як гадалося. На останній підготовці до місії я обрала ризикований, не запланований маневр (мене обрали лідером), чим і розгнівала Марсина.

Він вилучив мене з команди! Я у розпачі зібрала речі й пішла геть. Я чекала космотаксі, і тільки коли воно приїхало, я все обдумала і зрозуміла: «Не можна їх зараз кидати! Їм потрібна моя допомога!» -- подумала я і у ту ж мить побачила своїх друзів, які відстояли мою думку перед Марсином. Я знову з ними! І завтра на нас чекає велика пригода - порятунок планети Земля.

Марсин знов і знов повторював нам: «Все повинно йти за планом! Будьте зібраними!». «Не можна помилятися!»-- продовжував він. «Все , як ми й домовлялися, ви розчищаєте мені шлях, я пробираюсь до Серця Землі, якомога ближче і встановлюю «Космозем»-- прилад для порятунку планети. Якщо всім все зрозуміло то приступімо!»

Операція почалася! Все йшло за планом. Ми мали всі шанси на перемогу, але знову все пішло не так, як хотілося. Коли Марсин встановив «Космозем» стало тільки гірше. Тепер планета зменшувалася набагато швидше! Я хотіла чимось допомогти, але мене ніхто не слухав і не звертав уваги. Ображена, я підійшла до Серця Землі і доторкнулася до нього, не подумавши про наслідки. Далі сталося те чого ніхто не очікував! Мене підхопило у повітря і я зв'язалася з Серцем. «Я все виправила! Я змогла»-- промайнуло в мене у голові. Темрява - ось, що я бачила останні 5 хвилин. Коли все скінчилося і я нарешті опустилася, то я помітила, що була вже в іншому одязі і ловила погляд команди. «Ти змогла! Хоч не за правилами, але впоралась, Міжпланетна Принцесо!»-- пролунало з вуст Марсина. Хоч на його обличчі і було написано, що він сам хотів це зробити, але був радий за мене. Всі були здивовані цими Марсиновими словами. Але це не все. Директор влаштував бал на мою честь на, якому дозволив собі змінити свої суворі правила на одне: Немає правил! - єдине правило.

Так діти і врятували планету Земля від зникнення!

Варвара Турчан

Галинка,Петрик і Катруся нещодавно закінчили школу. В цієї супер команди розпочалися літні канікули. Діти жили в селі,поблизу лісу тому,крім занять творчістю ходили купатися,бавилися,грали в м'яча,відпочивали в лісі. Всі їхні ігри були дотепними й кумедними в їхньому віці. Та якось,граючись в хованки,Катруся рахувала,останні ховалися. Дорослі багато їм розповідали легенд про так званого лісничого,який живе далеко в лісі. Та коли хтось викидає сміття,рубає дерева та ламає гілки,він виходить і починає розповідати як треба себе поводити. Здавалося нічого страшного в цьому не має,але за легендою його боялися. Катруся,яка терпляче рахувала до десяти вірила в лісничого,а Петрик з Галинкою гадали,що це вигадка. Петрик заховався далеченько за деревом,а Галинка не знала де їй заховатися. Згодом вона побачила кущі,схожі на чиюсь хатку. Галинка не побоялася та вирішила зайти. Господарів оселі не було,в хаті напрочуд було чисто. Галинка зрозуміла,що потрапила до лісника. Там жила чудо-пташка,вона була не схожа ні на які інші види пташок. Галинка не встигла її помітити,як та почала голосно співати,це почув лісник. Спочатку він не зважав на ці слова,але потім здогадався,що в нього гості. Лісник хутко прийшов до своєї оселі і побачив там дівчинку. В цей час Катруся вже встигла знайти Петрика,який щойно вийшов за дерева. Вони довго шукали Галинкуй не могли зрозуміти де вона зникла. Петрик все казав: «Оце заховалася...!» Катруся мовчки йшла не звертаючи на нього уваги. Галинка говорила з лісником,він розповідав,що маючи приблизно такий самий вік,як і сама його гостя,він зміг зібрати гурток,який мав назву «Збережи планету Земля,не доводь до екологічної катастрофи.» Дівчина задумалася в його слова і зрозуміла,що вона може допомогти світові хоч трішечки вижити. Лісник продовжував свою розмову про збереження Землі,і Галинка згадала,що її татусь зранку пиляв дерева на дрова,щоб не замерзнути взимку. Їй стало так ніяково,що вона аж почервоніла. Лісник відчув,що їй стало прикро і тому вирішив її підтримати,сказавши: «Ще не пізно все змінити». Галинка несподівано для себе повірила йому. Вона подякувавши за повчальну бесіду,хутко вибігла з оселі лісника. Побачивши своїх друзів,Галинка все їм розповіла і вже разом вони хотіли придумати проект по порятунку Землі. Наступного дня вони знову зібрались разом і почали думати над назвою власного проекту. Ідей з назвою було море,та найбільше їм сподобалася «Земля - це я,Земля - це ти,Земля - це ми,врятуй її». Вони збиралися щодня разом і думали над проектом. Щось виходило,щось ні,та власне бажання врятувати Землю брало гору і друзі мирилися. За літо ця компанія придумала стільки всього,що годі й уявити. Самим вирішальним кроком у створенні свого проекту внесли ідею сортування сміття по видах. Прийшов час презентувати свій проект. Зібралися люди з усього району,підлітки запросили лісничого,передівши його в костюм справжнього джентльмена,і його навіть ніхто і не впізнав. Ця трійця ерудитів успішно презентувала проект,лісничий не тямив себе від щастя і запросив їх до себе на чай з листків суниці та насіння шишечок. Діти взяли з собою тортика і душевно всі гомоніли за чашечкою чаю. Через тиждень воно дізналися,що їх проект проходить далі. Вони дуже зраділи,а жителі їхнього села і всі люди,які чули про трьох друзів і спільний проект,намагалися якось зберегти планету Земля.

Можливо ці підлітки глобально не врятували Землю,але тепер всі знають,що Землю треба берегти,ніхто крім нас це не зробить. І сьогодні викинута пластмасова чи пластикова пляшка,лежить в землі до ста років. Якщо про це не замислитися,то це сміття залишиться нашим онукам і правнукам.

Команда друзів вже стала зовсім дорослою. В Петрика був власний гурток порятунку Землі,Катруся з Галинкою займалися засаджуванням квітів та дерев. До них приєднувалися люди,і все це пішло на користь Землі.

Марія Хижняк

Розмова з краплею води

Десь на планеті Земля знаходиться один з наймальовничіших куточків світу. Це берег невеличкої тихої річки, яка протікає околицею села. Її берега заросли комишем ( очеретом), але все одно вона залишається найгарнішою і найріднішою для дівчинки Марійки.

Тут, на містку, дуже цікаво. Тут можна відпочити, погратися, поспостерігати за рибками, яких видно через прозору водичку. Взимку діти з усієї околиці сходяться сюди, щоб покататись на санчатах з пагорбів, що оточують річку, та на ковзанах, на річці, яка вкрита товстим шаром криги.

Ось і сьогодні, як завжди, Марійка прийшла на місток, щоб поспостерігати за тим, як живе своїм тихим життям маленька рідна річка.

Від теплих сонячних променів місток прогрівся, і Марічка не втрималась, сіла на край містка, опустивши ноги у теплу водицю. Дівчинка провела рукою по дзеркально-чистій водиці, і краплі води залишились у дитячій долоньці.

- Допоможи нам, Марійко! - раптом почула дівчинка.

- Хто це? - запитала вона. Адже навколо не було жодної живої душі.

- Це я, Крапелька.

Дівчина поглянула на свою долоньку, і побачила маленьку краплю води, яка була дивовижно гарною і виблискувала на сонці, наче жива.

- Допоможи нам! - почула дівчина вдруге.

- Що ж я можу зробити? - запитала Марійка.

- Відпочивальники після свят дуже забруднили берег річки, і тепер нам дуже тяжко живеться. Скаржаться всі річкові мешканці. А родина місцевих коропів взагалі відмовляється тут жити. Вони говорять, що будуть шукати інше житло.

- Ой, як сумно! Я спробую зробити все можливе, тільки потерпіть трішки!

Дівчина підскочила, і швидко побігла до села. Марійка зібрала всіх своїх друзів і повернулась на берег річки знову.

- Потерпи, Крапелько! - кричала дівчина - Зараз ми допоможемо!

І діти швидко взялись за прибирання. Через годину берег річки став чистим а поряд діти встановили табличку з написом «Бережіть красу природи! Не забруднюйте берег!»

- Дякую вам! - промовила Крапелька, визирнувши з води.

Марічка посміхнулась і задоволена пішла додому.

Катерина Ємець

В чорному і занедбаному лісі жив ще з часів язичників Лісовик. Йому вже більш ніж тисяча років. Він обріс мохом і на ньому росли листячка, як на дереві. Іноді, він сідав на гілку дерева, притиснувши долоні до щоки і щось бурмотів, іноді плакав, іноді співав. Але найчастіше було чутно, як він тихенько завиває, а потім буркотав:

Я лісовик, лісовик

Чути моєї жалості крик

радості в мене немає,

Бо горе мене діймає.

Забруднюють мій єдиний ліс,

Через це я проливаю низку сліз.

Прийшов би ну хоч хтось допоміг

Дім єдиний мій зберіг!

На траві розкидані бляшанки,

Пакети, банки, склянки

Ох і горе, мені горе!

Може хтось це переборе?!

Недалеко від лісу проходили діти, і почули сумну пісеньку Лісовика. О-о-о, ну і диво! Лісовик! Чому ти плачеш? Чому навколо бляшанки, банки, склянки? Де тваринки?

Лісовик ще більше розчулився і розплакався. все своє життя він мав ховатися від людей, прикриваючись гілочкою дерева і тихенько спостерігати за ними. Але цього разу він не став тікати і ховатися за дерева. Він розповів, що це люди довели його дім до такого стану. Раніше цей ліс був красивим, чистим, мешкали тваринки в ньому, але зараз все навпаки. Лісовик і плакав, і плакав.

- Що ж мені тепер робити?

Дітям було шкода його, і вони задумали повернути той старий чистий ліс. Вони швиденько зібрали сміття, винесли сухе гілля, вигребли старе листя. Через рік, цей ліс став набагато чистішим і красивішим ніж той, що був рік тому.

Лісовик все життя буде вдячний дітям. А кожна людина повинна починати з себе, якою вона хоче бути. Діти зробили перший крок до врятування Планети Земля. Все в твоїх руках...

Тетяна Кордончук

Ви ніколи не задумувалися, чи існують істоти на Землі дещо інші, ніж люди та тварини? Якщо ні, то вмощуйтесь зручніше, зараз вам відкриються таємниці містичного світу.

- Всім привіт, я Ліса, піклуйтеся про мене, - сказала дівчинка з довгим та прямим волоссям кольору спілої вишні.

Вчитель рукою показав на парту з хмурим та насупленим хлопцем. Ліса, яка на цей час дуже сильно хвилювалася, пройшла на тепер уже своє місце, зітхнула та дістала підручник з ручкою та зошитом.

- Привіт, - тихо прошепотіла кароока, адже декілька хвилин назад пролунав дзвінок, що нагадав всім дітям про початок нудного уроку, - я Ліса, - протягнула руку хлопцеві для привітання. Русоволосий на це ніяк не відповів і відвернув голову до вікна. Це дуже образило дівчинку, тому вона повернулася до дошки і так провела весь урок, слухаючи розповіді вчителя біології.

Почувши такий бажаний дзвінок всі діти, крім Міллі, ім'я сусіда по парті Ліси та самої дівчинки, побігли на коридор. Кароока не поспішаючи склала речі в маленький рюкзак темно-бордового кольору та вийшла з класу,кидаючи на хлопця ображений погляд.

Йдучи повільно по довгому коридору дев'ятикласниця шукала свою шафу за номером 573. Дівчина почала уважно розглядати кожну шафу, як несподівано зіткнулась з хлопцем, який був більшим за неї мабуть в два рази. Ліса потерла лоб, який зіткнувся з гострим плечем незнайомця.

- Ой, боляче!.. - жалісно протягнула дівчина, достаючи телефон та дивлячись в своє відображення, чи немає синця. Високий хлопець так і стояв, байдуже спостерігаючи за діями дівчинки. Ліса підняла погляд та відразу ж відскочила назад. Побачене її м'яко кажучи вразило, очі хлопця переливалися з зеленого кольору в червоний.

- Язик проковтнула? - засміявся хлопець, показуючи свої гострі клики. Вампір... Так, саме так... Навпроти мене справжнісінький вампір - пронеслося в голові юної дівчини.

- Н-ні не проковтнула - ледве відповіла темноока і почала відходити назад. Хлопець вирішив познущатися над нею, тому почав наступати і з кожним разом відстань ставала все меншою. Спиною Ліса зіткнулася зі стіною тому йти було нікуди. Вампір нахилився та подивився прямо у вічі.

- Боїшся? - сказав це повільно, ніби куштував слово з кривою усмішкою, що додавала його ще більш грізного вигляду.

- Ти... вампір? - пропустила запитання, так як по одних тремтячих руках зрозуміло, що страх повністю заволодів нею.

- Ну так, - не сподівався такого запитання, - хіба не зрозуміло?

- Зрозуміло.. та хіба ви існуєте? - все ще не могла опанувати себе.

- в кожного в цій школі є певна особливість... хіба ти не знала? - почав сміятися, та цей сміх більше нагадував гарчання із шипінням.

- Що? - вирячилась на хлопця, який від сміху тримався за живіт, - Ах, це жарт? Я вже гадала, що це правда, - полегшено зітхнула і намагається відштовхнути брюнета.

- Схоже на те, що я жартую? - вмить посерйознішав та нахилився ще ближче, через що дівчина мимоволі почервоніла.

- Я-я не знаю... - опустила голову та перебирає пальцями низ футболки. Нервує... Хлопець засміявся та зізнався, що весело спостерігати за дівчиною, яка готова розплакатися через переляк, відступив та став навпроти.

- Тоді тобі потрібно ще багато про що дізнатися, - дружелюбно усміхнувся, - доречі, я Марк, - протягнув руку для привітання. Очі вампіра вмить стали природного кольору - зеленого. Що могло показатися дивним - це клики, які були занадто великі.

- Л-Ліса, - невпевнено протягла та стиснула руку. Пролунав дзвоник, розпочався урок, кароока полегшено зітхнула. Забрала руку і направилася в клас, не бажаючи зустрітися поглядом із новим знайомим.

- Побачимось коли-небудь! - крикнув хлопець в слід та побіг на свій урок.

Забувши про свою шафку, дівчина пішла в клас. Просидівши решту сім уроків, Ліса ледве пересуваючись дійшла до великого будинку, в якому жила лише з батьком. Зайшла в кімнату, кинула портфель біля письмового столу та впала на ліжко. Дістала ручку та записник, які лежали під ліжком.

- Ох, потрібно написати біографію... Почала з ентузіазмом виводити рівні літери на білому папері:

« Дорогий щоденнику ... Це виглядає дивним, та все ж таки я хочу поділитися інформацією про себе. Що ж, почнемо з того, що мене звуть Ліса Манобан. Мені 13 років. З самого народження у мене темне волосся з вишневим відтінком. Мама розповідала, що ця особливість належала земним феям. Я ж вважаю, що це звичайний збіг, адже ніколи не вірила в них, напевно й не повірю... Нажаль, зараз я не можу поділитися своїм хвилюванням. Після розлучення батьків мама залишилася в Україні, а ми з батьком переїхали в Сполучені Штати. Тут він працює в невеликій компанії, що приносить нам невеликий прибуток.

Так я ще зовсім юна, мені потрібно вчитися. З сьогоднішнього дня я пішла в американську школу. Враження в мене як хороше так і навпаки. По-перше, в цій школі дуже багато коридорів в яких, можна легко заблукати. По-друге, учні тут дещо дивні. Дивні... Вони просто божевільні! Сьогодні якийсь незнайомий мені хлопець видавав себе вампіром. Я мало не повірила. А однокласник, з яким я сиджу за однією партою, взагалі ігнорує мене. Що ж, сподіваюся завтрашній день буде хоча б трішки кращим. Бувай мій щоденнику.»

Закривши свій новий щоденник дівчина зітхнула та сховала його під ліжко. До кінця вечора Ліса була не в найкращому настрої. Всі її думки були зайняті тим дивним хлопцем: - А що, якщо він справді вампір? Та ні, це не можливо. Всі ці міфічні істоти вигадані. Я в таке не вірю... З цими думками Ліса заснула.

Наступного ранку дівчина прокинулася від гучного будильника. - - Ох будильник... яка це на диво корисна та шкідлива річ водночас. Будильник допомагає прокинутися, коли потрібно, щоб не запізнитися. Але саме він забирає твої дорогоцінні хвилини сну. Пристрій тебе забирає з вирію сну назад у реальність. Так вважає наша головна героїня. Сьогодні лише другий день навчання в новій школі, та вона вже прагне залишитися дома. Піднятися з ліжка було доволі важко, але в Ліси велика сила волі.

Прийшовши до школи, дівчина зітхнула та зайшла у свій клас. Не встигла вона сісти за своє місце, як до неї підбіг її сусід по парті.

- Ти-ти! Швидко за мною! - юнак говорив таким приказковим та суворим тоном, що Ліса просто не встигла зрозуміти, що діється. Хлопець з гострими вухами, схожими на вовчі, провів однокласницю до директора і сів на величезний диван.

- Доброго дня пані Лісо!, - розпочав директор, низенький чоловік років п'ятдесяти, - як вам наша школа?

- Добрий день! - дівчина трохи нервувала, адже директор видався їй дещо суворим,

- Мені прийдеться відкрити тобі таємницю, після якої тобі школа сподобається або ще більше тебе налякає.

Учениця продовжувала слухати, позиркуючи на сидячого зовсім близько хлопця, який також слухав директора, киваючи головою.

- Наша школа особлива, така є ще в Австралії, вона лише для дітей з різними особливостями. Тобто тут справді є вампіри і перевертні, ось, як мій син Міллі, - він рукою показав на сидячого хлопця.

- Також не обходиться без ельфів, магів та відьом, їх я пораджу тобі остерігатися.

- А чому я тоді в цій школі? Я нічого не вмію... - промовила дівчина з деякою надією в голосі, адже мати суперсилу не так вже погано.

- Тут Лісо не все так просто. В кожної людини є певна якась особливість. В когось ця особливість проявляється зовсім трохи, а в іншого навпаки. У тебе теж є особливість, це помітно навіть з кольору твого волосся. Невже ти ніколи не цікавилася, чому воно таке?

- Н-ні, але... невже це правда? Невже я справді земна фея? - школярка прикрила рота рукою.

- Так, - директор кивнув головою і перевів погляд на хлопця, - добре, що ти це знаєш. Для покращення твоїх знань за тобою буде приглядати мій син, ти ж не проти?

- Та ні, - перевівши погляд на задоволеного хлопця, - а тепер мені можна йти?

- Так, звісно ідіть на уроки.

Протягом всього дня названий перевертень ходив за Лісою, слідкував за кожним її кроком, сидів поряд в їдальні та навіть списував на уроці, що було останньою краплею.

- Чому ти весь день вештаєшся за мною? Невже в тебе немає своїх справ? Я розумію, що наказ директора закон, тим паче він твій батько, але я впораюся сама. Не встигла юна фея договорити, як в школу влетів великий птах з пір'ям золотого кольору. Це був фенікс. Приземлившись в коридорі птах набув людської зовнішності. Це була жінка.

- Доброго дня, шановні школярі! - жінка заговорила дуже чітко та впевнено, та все з відчувалася тривога в її голосі, - мене звати Джуді, я ваш новий провідник, прошу всіх вийти на вулицю, там вам роздадуть рюкзаки з всім необхідним.

Десь здалеку перед нами показалася армія перевертнів. Ліса сама не розуміючи цього, сховалася за спину Міллі.

- Не бійся, - він вперше за весь час посміхнувся, - просто старайся бути поряд зі мною. Гаразд?

У всіх учнів школи, напевно не було паніки. Це було просто жахливо... Крізь яскраві промені, крики. Перевертні почали атакувати, певний час вони тримали перевагу. Ліса сама не розуміючи того почала бігати до кожного з дітей і щось повідомляти. Уже через кілька хвилин всі зібралися в велике коло.

- Постарайтеся згадати лише щасливі спогади! - ще раз крикнула дівчина всім учням.

У бік перевертнів дівчина направила величезний промінь яскравого світла з різними спогадами, а головне - щасливими. Яскраве світло... Всі перевертні впали на землю, та коли підвелися почали обійматися з учнями. Ось так було укладено мирний договір та врятована планета.

Ця казка нас вчить, що всі проблеми можна вирішити добром та миром, навіть війну.

Олександра Яковенко 

Зібрались планети 22 березня у Сонечка в його Галактиці відзначити День народження Землі. Всі прийшли: і Червоний Марс, і Прекрасна Венера, і Швидкий Меркурій, і Уран, і Нептун, і Юпітер, а Сатурн навіть свої кільця причепурив та й на свято завітав. А Землі все нема й нема - запізнюється. Засумували планети: що робити? Вирішив Меркурій дізнатися, в чому справа, чому Земля запізнюється на власний День народження. Прилетів до Землі, а та хворіє.

• Земле, що з тобою трапилося? Ми всі на тебе вже чекаємо.
• Ой, Меркурію, погано мені щось: голова болить, нежить, температура - нездужаю.
• А чого це ти занедужала?

І розповіла Земля свою сумну історію.

• - Розумієш, живе тут одна істота, Людиною називається. Спочатку нічого було, жили ми, товаришували, а потім почала Людина мені шкоди завдавати: то сміття всюди розкидає, то дерева повирубує, то корисні копалини позабирає. Терпіла я довго. А коли Людина ще й почала багато вогнищ розпалювати, що дим аж стовпом до Сонця стояв, тут я і захворіла, з диму того їдкого стільки хмар утворилось, огорнули ті злі хмари мене щільно - не можу навіть продихнути, ось температура і почала підвищуватись. Раніш хоч мене льодовики охолоджували, а тепер і вони, бідолахи, тануть, теж спекотно їм.
• Так треба щось робити, пішли до Сонечка - воно щось придумає.

Ось зібрались планети на Галактичній Раді, стали вирішувати, як Землі допомогти.

• Я, - кричав Марс, - вже б стер цю Людину з твого лиця.
• А я, - промовив Сатурн, - виселив би її на свої кільця, хай би там грілась.
• А я пропоную ось що, - загадково промовила Прекрасна Венера, - треба Людині показати її страшне майбутнє.

Всі планети згодились і доручили Прекрасній Венері це зробити.

А Людина на Землі нічого не підозрює, ліси вирубує, вугілля викопує, нафту викачує, річки засмічує, повітря забруднює - одним словом, хазяйнує. І ось щось так заморилась Людина хазяйнувати, що вирішила трошки спочити. А це Венера на неї свої чари напустила. Спить Людина і сниться їй страшний сон: одного зовсім недоброго ранку не стало на планеті нічого: жодної деревинки не залишилось, ані травинки, жодного звіра нема, бо ніде тепер їм жити, не стало птахів, риб, комах, річки пересохли, моря засипані сміттям до самих берегів, а на небі замість хмаринок висять тяжкі смердючі клуби диму. Злякалась Людина, прокинулась, подивилась навкруги - і дерева є, і кущі, і пташки цвірінькають. Але треба щось діяти, щоб сон той страшний не справдився. Почала Людина лікувати планету: то дерев насадить, то річки почистить, а то ще й науку придумала - екологію, щоб науково проблеми вирішувати. А ще вирішила Людина зберігати все те, що до цього в Землі брала не замислюючись. Іншими словами, стала з любов′ю до своєї планети ставитися.

І Землі стало трохи легше, почала вона потроху одужувати, температура зменшилась, пожвавіла планета та й пішла нарешті до Сонця в гості на свій День народження. Ось так одна Людина ледве не зіпсувала свято всій Сонячній галактиці.

Олександра Матвієнко

«Земля не може жити без сонця, а людина без щастя!»

У бездонній глибині космосу, наче яскрава зоря, сяє наша планета Земля. На ній живуть щасливі діти. Одного ранку вони помітили, що сонечко чомусь засумувало, світить якось не весело. Що могло статися? Довго думали дітки і не могли нічого придумати.

На другий день знову сонечко сумне, бо важка пилова хмара закрила синє небо. Діти запитали дорослих, як же бути, чим допомогти, як врятувати землю, і щоб сонечко світило і гріло завжди? І щоб більше не було пилових бурь, не забруднювалося повітря, адже це дуже небезпечно для здоров'я людини.

Дорослі розповіли, що люди почали нещадно вирубувати ліси, і тому висихають озера, струмочки, а родючі землі перетворються на мертву, безводну пустелю. І дітки вирішили разом з дорослими засади всі пустирі деревами і кущами. І коли вони виростуть, то охоронятимуть нас від сердитого вітру, слабкі струмочки стануть могутніми ріками. Ці ріки напуватимуть мільйони рослин, тварин і людей, а до лісу знову повернуться птахи. Наше сонечко буде тепле і лагідне, і наша Планета Земля заквітчається квітами, стане зеленим килимом, а працьовиті діти будуть здорові і щасливі.

Планета Земля - це наш дім. І чи хороші ми з вами господарі чи ні, залежить її благополуччя.

Родюча земля, квітучі сади, незабруднена вода, чисте повітря - це світле майбутнє Планети Земля!

Гліб Литовченко

Одного вихідного дня ми з товаришем пішли на прогулянку до лісу. Ми гуляли, розглядали дерева, які вони високі. Скільки ж їм років? - думали ми. Гарно ж як, красиво. Та ось ми побачили в лісі машину. Вона зупинилася, з машини вийшов чоловік і викинув мішок, та швидко поїхав. Ми підійшли до того місця і побачили велику купу із сміттям. Це видовище - жахливе! Ми з другом були надзвичайно враженими і збентеженими. Що ж буде з нашою Планетою Земля через 10 років?

Не встигли ми оговтатися від побаченого, як з великої купи сміття вистрибнув Монстр Сміттярик і страшно зареготів. Що? Страшно стало! Злякалися? - заговорив він до нас. - Несіть мені сміття, багато сміття! Мені потрібно рости, розростатися і забруднювати навколишнє середовище!!! Ми з моїми помічниками монстриками Сміттьовичками любимо нафту, пластик, сміття, хімічні відходи. Скоро все живе на Планеті загине! І будемо хазяїнами на Землі!

Нам з другом стало дуже страшно! Але ми вирішили допомогти нашій Планеті і врятувати її від Монстрів. Друг і я побігли додому і розповіли про все своїм друзям і батькам. Ми всі взялися складати план по порятунку нашої Землі. Взяли граблі, мітли, мішки і пішли прибирати сміття. Дорослі пообіцяли нам допомогти його вивезти на смітник. Звернулися у лісництво і попросили маленьких деревець. Посадили ці дерева, зробили годівнички для пташок. Ми написали і розклеїли листівки, про те що треба берегти нашу природу! Потрібно підгодовувати пташок, тварин, не розводити в лісі багаття.

Ми діти і дорослі всі взялися до праці! І якщо кожен з нас посадить хоч одне деревце, і не буде викидати сміття в ліс, то з нами і нашою Планетою Земля все буде добре.

Ми спасемо Нашу Планету від бруду!

Софія Ткачук

Одного чудового, сонячного дня на Планету Земля насунулася велика та темна хмара. Всі люди перелякалися, заметушилися. Припинили працювати заводи та зникло світло і навіть вай-фай. По всій Планеті люди не виходили із домівок, а сиділи біля керасинових ламп. Пройшов день, другий і люди трішечки звикли до такого життя, лише діти ніяк не могли погодитися з тим, що не проживуть без вай-фаю та Інтекрнету. Поки телефони працювали вони відправляли один одному есемес і домовилися про зустріч. Звісно, не всі зібралися із маленького села. На темне зібрання прийшли Марія, Софія, Дмитро та Олександр. І почали ж вони думати що робити.

Марійка каже:

- А давайте ми доберемося до Сонця і запитаємо в чому справа.

- Так, це хороша ідея і зробимо багато селфі. - сказала із посмішкою Софійка.

-Ха-ха-ха. Як ми до самого Сонця лоберемося? - буркнув Дмитрик.

-Я думаю ,що ви взагалі з'їхали зглузду ! Хіба Сонце може розмовляти ? - задумливо запитав Сашко.

-Ще й як, от побачиш!-вигукнули всі хором.

- Ну гаразд, в мене є одна ідея, але я всеодго у все це не вірю!

- О і яка ж є у тебе ідея?- зацікавилася Софійка.

- Ого, то ти просто геній!-Вигукнула Марійка.

- Я такого не очікувала ,- сказала Марія.

- Добре, ми із Софійкою полетимо разом, станемо відомими і врятуємо весь світ.

- Ну, якщо планету, то я погоджуюся.

- Ну, вирушаймо.- Закричали дівчата.

Діти влаштувались у космічному кораблі і вирушили в дорогу, адже дорога

буде важкою. Пролетівши далеко за межі планети, вони побачили щось дивовижне, гарні краєвиди. Навкруги були красиві планети, на яких процвітало життя, а в центрі всіх подій було тепле Сонечко. Щоб добратися до Сонця, дітям потрібно пройти деякі випробування. Насамперед вони прибули до місяця, який є супутником Землі.

- Доброго дня, дітки! Що привело вас у наш край?

- Ой у нас таке сталося . Сонце перестало світити.- Сказав Дмитрик.

- Ого , я чув що таке станеться, але не думав що це буде так скоро.

- Пане Місяцю, що ж нам потрібно зробити, щоб повернути сонячне сяйво.

- Ну, дітки, вам потрібно пройти важкі випробування і навчити людей любити і берегти природу.

- Ура, добре, ми згодні!- Вигукнула Софійка.

- Спочатку ви відправитеся до планети Нептун.

- Ого, то це ж самий кінець усіх планет.- Відповів Сашко.

- Ой , ні кінця планет не існує, - сказав Місяць.

Діти відправилися до Нептуна, який вже був попереджений і чекав на своїх гостей.

- Нептуне, допоможіть нам, будь-ласка. - Сказала Марійка.

- Ну, я не зможу вам допомогти, ви допоможіть собі самі.

- Як?

- Я ввімкну електроенергію, від якої залежить все: світло, тепло, телебачення і навіть постачання води .

- Дякуємо.

- Так, але натомість ви повинні донести людям необхідність електроенергії та її використання.

- Добре, я їм розповім. - Вигукнула Софійка.

- Ну спробуй. - Сказав Нептун, ввімкнувши світло.

- Дорогі мешканці планети, бережімо світло, адже його ввімкнули на десять хвилин і опісля вимкнуть. Тож пообіцяйте, що з сьогоднішнього дня будете берегти електроенергію. Ідучи до школи вимикати всі прилади, не забувайтеся вимикати кран із водою. Якщо ви погоджуєтеся, натисніть зелену кнопку пульта.

В цей час майже всі люди планети натиснули і погодилися, адже жити в суцільній темряві не зручно.

Нептун погодився і сказав:

- Ну, я бачу, що люди зрозуміли свою провину, нехай буде світло, хоча й штучне. Тож, летіть до Урану.

Прилетіли діти до Урану та й питають:

- А що у твоїй планеті треба робити?

- Діти у моїй планеті треба берегти тварин. Бачите, чим більше ви їх знищуєте тим більше я стаю сірим. Тому любіть і бережіть наших тварин і донесіть це іншим.

- Я хочу, я хочу сказати про це людям! - зашуміла Марійка.

- Ну кажи. - Сказав Уран.

- Люди, про всіх тваринок дбайте. Тому припиніть всі полювання, якщо ви погоджуєтеся, натисніть червону кнопку. І майже всі люди натиснули, щоб

врятувати Землю від браконьєрів. Ну, що ж відправляйтеся до Сатурна.

Сатурн був не далеко, тож діти добралися швидко.

- Дядечку Сатурне, а що це у вас за кільце кругом вашої планети?- запитав Дмитрик

- А це, діти коли люди забруднюють Землю, все сміття ось так і липне до мене.

- Сатурне, то давайте я із людьми порозмовляю.- Сказав Діма.

- Доброго дня, люди. А чи знали ви, як ми повинні дбати про свою Землю. Тож давайте любити її і ми зробимо її екологію чистою.

- Ого, яка в тебе промова, - сказав Сатурн, - вірю вам і відпускаю вас відразу до Сонця.

- Дякуємо, дякуємо.

Діти прибули до Сонця.

- Ну, що ж зрозуміли, люди, що сонечко любить нас і зігріває своїм теплом.

- Аякже.

- Я зрозумів, що люди змінюються, ну що ж пообіцяйте, що коли ви подорослішаєте, станете захисниками природи.

- Обіцяємо!

- Гаразд, до побачення.

Діти повернулися на Землю і всі були задоволені.

Валерія Люшин

В одному селі Злівка жили дуже злі люди люди. Вони були непривітні, недобрі,− і від цього села зло поширювалося по всій планеті. Планета була під загрозою знищення.

І ось в однієї матусі народилися близнята − хлопчик і дівчинка. Вони швидко підростали. І всі люди дізналися, що ці діти послані від Бога і є символами Добра. Вони виросли, стали дорослі і вирішили змінити світ. Діти докладали багато зусиль, але в них нічого не виходило (навіть батьки не старалися їм хоч трішечки чимось допомогти). Тоді Близнята вирішили запросити усіх жителів села, щоб розповісти їм про добро і довести, що у кожної людини в серці є хоч краплинка доброти . Однак, ніхто із людей не прийшов.

Наступного дня вони знову попросили жителів села прийти на те ж місце. Прийшло багато людей. Близнята почали розповідати про добро, але їх ніхто не слухав.

Тоді діти довго думали, що зробити, і вирішили провести конкурс на найкращу посмішку. Приз − зустріч із Ангелом - охоронцем. Багато людей почали посміха − тися, але ні в кого посмішка не була щирою, тому що в їхніх серцях панувало зло.

Близнятам важко було заохотити людей сміятися та бути добрими. Вони не знали, що вже й робити. І сталося диво : з неба спустився Ангел, який хотів допомогти дітям. На Землю впало сяйво, яке освітило все довкола. Люди почали посміхатися, стали чемними, добрими, веселими і ніколи не чинили зла. В селі запанувало Добро...

Планету було врятовано...

#КонкурсКазокЯкДітиПланетуЗемляВрятували